Чумаки в степи. С.Войцеховский. 1940-е гг. |
Зародилася, змогутніла й зазнала тяжких поневірянь українська козаччина в особливих умовах державно-політичного лихоліття, на спустошених татарами «диких полях», у безпосередньому сусідстві й у безупинній боротьбі з кримськими хижаками. Тривалий час саме козаки відігравали роль добичника й оборонця степових окраїн. І чи не символічно, що найцікавіші і найтрагічніші сторінки історії України та українського козацтва тісно пов’язані з соляними промислами, які до сьогодні збереглися у сучасному Донбасі?
У численних працях науковців відзначено, що діяльність козацьких загонів помітно активізувалася з середини XVI ст., з часу походів козаків під орудою Д.Вишневецького (який деякий час з запорозькими козаками перебував на службі у московського царя) на Азов і Північний Кавказ. З того часу наявні постійні згадки про козаків у середньому Подінців’ї. Є підстави вважати, що вони пов’язані з розвитком соляних промислів на Торі, бо місцеві соляні джерела, згідно з достовірними повідомленнями, забезпечували сіллю не лише мешканців Лівобережної України під час загострення кримсько-українських стосунків, але й південних повітів Московської держави.
А вже в середині XVII століття козак Ізюмського полку І. Бірюков (мешканець Тора - сусіднього селища солеварів) знайшов неподалік річки джерела, які були багатіші сіллю, ніж Торські, тобто Слов’янські, ропні озера. Підприємливий першовідкривач негайно переселився на нове місце і заснував укріплену слобідку. Справи тут ішли чудово, на сіль був, як би висловилися сьогодні, стабільний попит, населення промислу безперервно зростало. Були місяці, коли там збиралося одночасно до 10 тисяч солеварів.
В останню третину XVII століття до солеваріння долучилися ізюмські земляки відомого воєначальника Слобідської України полковника Григорія Донця.
Праця солеварів була тяжкою. Вручну заливалися ропою так звані „сковороди” (по 200-300 відер ропи у кожну), вручну заготовлювали дрова для випарювання ропи, вручну збирали та сушили сіль.
Саме до цих солеварів відправив за підмогою Степан Разін свого рідного брата Фрола та друга-товариша Олексія Хромого (Черкашеніна) із загоном повстанців. Черкасами, як відомо, в Московській державі називали українців. Таким чином, можна припустити, що в загоні було багато українців. Це також є правомірним, адже Степан Разін і великий бунтівник наступного століття Омелян Пугачов були уродженцями однієї і тієї ж станиці Зимовейської, яка була геть заселена українцями (зараз ця донська станиця знаходиться на дні Цимлянського водосховища).
Війська боярина Ромоданівського не пропустили Олексія Хромого на Слобідську Україну. Одна з груп повстанців, очолювана отаманом Чортомликом (згадайте назву Чортомлицька січ) зазнала поразки від солдатів царського полковника Г.Косагова в гирлі річки Бахмут .
До кінця XVII століття ізюмські козаки споруджують під Бахмутом свій промисел та селище. Особливо посилилася їхня діяльність після руйнації торських соляних варниць татарами в 1697 році. Тоді вони прямо говорили про те, що в Бахмуті сіль варити прибутковіше, аніж у Торі.
Дізнавшись про багаті поклади солі, Петро І у 1701 році наказав збудувати нову фортецю й перейменувати слободу в місто Бахмут.
Документи свідчать, що вже на третій рік після утворення промислу в Бахмуті було понад 30 ропових колодязів глибиною до 7 метрів і не менш 50 куренів солеварів.
Петро І, намагаючись визволити Росію від необхідності закупати сіль у кримських ханів, у 1703 році наказав збудувати укріплення навколо Бахмута.
У 1707 році до Бахмута був відряджений князь Долгоруков з військом, щоб ловити втікачів. Солевари повстали. Їх очолив уродженець станиці старовірів Трьохізбенської на Луганщині Кіндрат Булавін.
9 жовтня 1707 року на річці Айдар сучасної Луганської області булавинці розгромили військо ката Долгорукова. Повстання охопило весь Дон.
У липні 1708 року на Булавіна було кинуто кілька царських полків з артилерією та кіннотою. Тривалий час вважалося, що Булавін через безвихідь застрелився. Але це не так. Він загинув у бою.
Після повстання царизм приписує до бахмутського промислу 1450 українських козаків, по суті, перетворюючи їх у кріпаків.
У 1782 році бахмутські промисли за розпорядженням Григорія Потьомкіна було закрито, бо вважалося, що Крим забезпечить державу сіллю, отриманою з морської води. Бахмутська справа була продана на публічних торгах за 12 тисяч рублів. Але це трапилося пізніше, а поки події розгорталися таким чином.
У Росії було введено державну монополію на сіль, яка мала значно підтримати казну. Як відомо, до битви під Полтавою Петро І намагався враховувати зростаючі сепаратистські настрої укра-їнського населення. Саме тому уряд вирішив закріпити Бахмут та його промисли за Ізюмським полком, а прибулому люду без особливого дозволу заборонити видобуток солі.
Цей рескрипт, як і наказ повертати втікачів, і викликав протистояння між слобідськими та донськими козаками. Цар запропонував Ізюмському полковнику Ф. Шидловському взяти управління на себе. Отаман донських солеварів старообрядець Кіндрат Булавін вигнав з Бахмута переписувача солеварень дяка О. Горчакова, не визнав влади Шидловського та разом з повсталими донцями спалив солепромисли. Запорожці ж негайно заявили про свою солідарність з донцями, які фактично виступили проти царизму. На допомогу Бахмуту, який став центром повстання, незабаром зібралися з відома та благословення кошового отамана Запорозької Січі Костя Гордієнка загони С.Безпалого, М. Голодного, С. Драного. Усього 8 тисяч чоловік.
Запорожців народ зустрів хлібом-сіллю. Усі разом вони пішли до села Крива Лука на Сіверському Дінці, де відбулася вирішальна битва з царським військом. Тоді загинуло понад 1500 повстанців. „Друг сердешний” Петра І Меншиков наказав Бахмут взяти, зруйнувати, а бунтівників стратити, про що невдовзі й було надіслано доповідь.
Це трапилося влітку, а через рік, повертаючись з Таганрога, Петро І заїхав і в Бахмут, у Солоний Тор. Оглянувши солеварні, він наказав їх відновити, а щоб справа у майбутньому не залежала від якихось бунтів, розпорядився розташувати тут військовий гарнізон.
Тепер, коли проти України та її гетьмана Івана Мазепи йшла велика війна, коли Меншиковим було знищено усе населення української столиці Батурина, коли царські війська окупували значну частину української території, цар вже з „хохлами” не церемонився, не грав роль законослухняного та милостивого монарха. Незважаючи на те, що Бахмутська провінція належала запорожцям, він вирішив, що загарбницьку політику краще впроваджувати руками ізюмських козаків, що мали українське коріння. До Бахмута з Таганрога було переведено військовий гарнізон.
У 1720 році гарнізону для його посилення додається ще й козацький загін Семена Роменського. Поступово Бахмут перетворюється на столицю величезного краю, оскільки зростає його економіка, культура та обороно-здатність.
Після зведення в 30-х роках XVIII століття так званої Української укріплінії Бахмут перетворюється на такий собі Південний Петербург – головний опорний пункт Російської імперії на півдні. Про те, що місто стало міцним горішком для різного ґатунку грабіжників, свідчать події зими 1768-1769 років, коли загін уславленого полковника Юхима Кутейникова (його ім’ям і досі називається залізнична станція біля райцентру Амвросіївка Донецької області) протягом трьох місяців відбивав напади 10-тисячного війська під головуванням Калги-Гирея, що був братом кримського хана.
І хоча впродовж 30-х - 40-х років у Бахмуті працює слідча комісія, яка розбирає численні чвари між запорізькими та донськими козаками, солеварні і тих, й інших працюють і нарощують випуск продукції. Сіль „Бахмутка” відома тепер не лише у Московії, а й кавказьким купцям, азовським рибалкам, а особливо популярна вона серед українських чумаків, які на величезних возах курсували з нею та солоною рибою між Азовським морем, Бахмутом та Полтавщиною, Сумщиною, Харківщиною та іншими регіонами України. Бахмутську сіль у своїй безсмертній поемі „Енеїда” уславив ще понад 200 років тому поет Іван Котляревський. А у своєму „Словнику української мови” Борис Грінченко дає таке трактування слова „бахмутка”: „поварена сіль, яку здобувають у копях Бахмутського повіту”. Він же цитує з цього приводу Котляревського: „Пиріг завдовжки із аршин і солі кримки і бахмутки”...