Ксенія Микитівна Фомінова |
Історія засвідчує те, що праматір’ю кубанського козацтва залишається Запорозька Січ. Після її руйнування частина запорожців вимушена була втекти за Дунай і на турецькі землі. А частина інших козаків, які на той час об’єдналися в Чорноморське козацьке військо, за наказом Катерини II була переселена протягом 1792 – 93 років на правобережжя річки Кубань. Згідно з указами імператриці Чорноморському війську передавались «у вічне володіння Фанагорійський півострів і землі на правому боці Кубані». Основна мета уряду полягала не тільки в захисті та освоєнні земель на Кубані, а й у зменшенні соціальної напруги у центральних губерніях Імперії і поступовій ліквідації українського козацтва як захисника демократичних традицій в Україні та основної рушійної сили національно-визвольних рухів. Протягом двох років на Кубань переселилося понад 25 тисяч осіб обох статей, що становили першу хвилю переселенців. Переселення чорноморців у північно-західну частину Кавказького хребта було тяжким, здійснювалося по суші і морем декількома партіями. Перша партія переселенців відправилася на 51 човні козацької флотилії у кількості 3847 осіб піших козаків. Очолював цю партію С. Білий. 25 серпня 1792 року переселенці досягли берега. У вересні цього ж року на Кубань під керівництвом полковника К. Кордовського рушили обози сімейних козаків із майном та худобою. Шлях партії пролягав через Крим, звідки кораблями військової флотилії вони були перевезені на Кубань. У вересні 1792 рушила і кіннота з військовим обозом на чолі з отаманом З. Чепігою. Вони творили третю партію переселенців. Тільки 15 червня 1793 на Кубань рушила остання партія чорноморських козаків на чолі з А. Головатим. Та й після цього у Чорномор’я продовжували переселятися козаки поодинці, сім’ями, цілими групами.
Генерал-майор УРК Євген Фомінов |
Висока смертність переселенців через військові сутички з горцями, різного роду хвороби, тяготи життя у кубанському краї вимагали прийняття термінових заходів щодо збільшення населення у північно-західній частині Кавказького хребта. На рівні уряду було прийняте рішення про організацію переселенців з внутрішніх губерній Російської імперії. Протягом 1809 – 1811 років у Кубанську область було переселено селян та козаків з Полтавської та Чернігівської губерній у кількості 41635 осіб обох статей. Вони й становили другу організовану хвилю переселенців з України. Під час третього масового переселення у 1820 – 1825 роках на Кубань переїхало майже 60 тисяч осіб обох статей. Четверта хвиля переселенців із Харківської, Чернігівської і Полтавської губерній у 1848 – 49 роках склала майже 12 тисяч осіб. У цілому протягом 1792 – 1850 років на Кубань було переселено понад сто тисяч осіб обох статей з України. Останнє масове переселення козаків з України на Кубань відбулося у 1862 – 1866 роках, коли у Кубанську область було переселено 1142 сім’ї з Азовського козацького війська. Чорноморському козацькому війську у повне володіння були надані Таманський півострів і землі східного узбережжя Азовського моря до річки Єї та Єйський лиман з північного боку і до річки Кубані з півдня, до впадіння в неї Лаби.
На заселених чорноморцями землях була утворена особлива адміністративно-територіальна одиниця під назвою Земля Чорноморського війська, яка підпорядковувалась таврійському губернаторові. На цих землях чорноморські козаки заклали 40 «курінних» поселень. Курені на Кубані були вже не тільки адміністративно-господарськими одиницями, а й визначали територіальний поділ. Переважна їх більшість розташовувалася по степових річках і урочищах Чорномор’я, на Кубані та поблизу кордонів із землями місцевих гірських народів.
Головне поселення чорноморців розташовувалося біля Кубані, в Карасунському Куті (згодом — м. Катеринодар). Переселенців, які прибували з України, через відсутність засобів для розмежування земель і упорядкування нових куренів розміщували переважно в північній і центральній частинах Чорномор’я у старих куренях.
Внутрішнє життя та управління чорноморських козаків на Кубані спочатку ґрунтувалося на старому козацькому звичаєвому праві. Найвищою владою тут була військова рада, а уряд складався із військового отамана (голова уряду і командувач козацького війська), військового судді та військового писаря. На зборах курінної «громади» — курінної ради, яка проходила щороку, — обирали курінний уряд і вирішували всі найважливіші справи. Згодом уряд почав наступ на демократичні порядки колишніх запорожців. З 1797 року козацьку раду позбавлено права обирати військового отамана — його призначав цар з-поміж кількох запропонованих кандидатів. З 1827 року отаман мав бути лише «наказним».
Втрачає значення і рада, яка поступово припиняє своє функціонування. Курінні поселення починають називатися станицями.
Протягом 1794 – 1842 Чорномор’я зазнало низки адміністративно-територіальних перетворень. Поділ краю зберігався до встановлення радянської влади на Кубані.
Разом з тим слід зазначити, що майже одночасно із заселенням правобережжя Кубані переважно українським населенням ішло заселення східної частини Прикубання донськими, українськими, волзькими, хоперськими козаками та іншими переселенцями, які були названі лінійним козацтвом. Початок лінійним козакам поклала тисяча сімей донців, яких у 1794 році розселили на правому фланзі Кавказької лінії в шести станицях при фортецях: Усть-Лабинській, Кавказькій, Григориполіській, при Воровськоліському редуті і Темноліському ретраншементі. Так постав Кубанський козацький полк та була заселена ділянка кубанського берега між станицями Усть-Лабинською і Кавказькою. На цю ж територію у 1802 році переселилося близько 3300 колишніх катеринославських козаків, які заснували Ладозьку, Темижбецьку, Казанську і Тифліську станиці.
В 1804 до козаків Катеринославського козацького війська приєдналися інші вихідці з України — однодворці із Зміївського й Ізюмського повітів Слобідсько-Української губернії у кількості 378 осіб. Вони утворили Воронезьку станицю й увійшли до складу Кавказького козацького полку. Протягом 1825 – 1827 років поруч із українськими переселенцями селили хоперських і волзьких козаків. Всього з 1841 по 1860 рік було засновано 32 станиці.
Євгеній, Анатолій, Микола Фомінови - хлопці-кубанці |
Постійне поповнення станиць Чорномор’я вихідцями з України посилювало живий зв’язок чорноморських козаків з батьківщиною, сприяло розвиткові традиційної матеріальної та духовної культури. Протягом кінця XVIII – початку XX століття чорноморці всупереч усіляким заборонам уряду зберігали свої традиції, звичаї, козацькі реліквії (ризницю з Покровської церкви Нової Січі, Євангеліє 1759, іконостас та бібліотеку Межигірського монастиря), українську мову. Навіть моя мати Ксенія Микитівна свято дотримувалась українських звичаїв, розмовляла українською і як найдорогоцінніше зберігала вишиванки, папаху і кубанку прадіда та діда. У 50-х рр. XIX століття у Чорномор’ї вже були представники української інтелігенції, які вивчали історію України та українського козацтва. Саме Кубань дала видатних дослідників історії Кубанського війська - П. Короленка, Ф. Щербину.
Після Лютневої революції 1917 відбувається пожвавлення національного життя українських козаків у Чорномор’ї. Масово почали відкриватися українські школи, виходило шість газет українською мовою, у станицях діяли читальні «Просвіти».
Кубанці не визнали більшовицької влади. І вже у січні 1918 року Кубань проголосила себе Кубанською Народною Республікою, яка вже в лютому бере курс на самостійність. Кубанська військова крайова рада продовжувала підтримувати зв’язки з Україною. Короткий демократичний період на Кубані був перерваний громадянською війною. З її початком кубанське козацтво на чолі з Кубанською радою виступило проти революції і надало підтримку армії генерала А. Денікіна. Водночас сам генерал вороже ставився до активної позиції кубанської влади, яка на той час уклала угоду з керівництвом УНР у Києві. Незадоволення Денікіна вилилося в арешт десяти членів Кубанської ради. Найактивніші з них були розстріляні. Але найбільших репресій кубанське козацтво зазнало від більшовиків. ВЦВК приймає рішення про масове «розкозачування» населення на Кубані, яке супроводжувалося моральним, духовним та фізичним винищенням козацтва. З утвердженням радянської влади в Кубанському краї козацтво було ліквідоване ще 1920 року. Тривалий час люди тут боялися навіть вимовити слово «козак». Поступово зменшується і кількість українського населення на Кубані. За даними перепису 1924 року, в Кубанській окрузі проживало майже 55 відсотків українців, а перепис населення через два роки зафіксував, що українці в цьому регіоні становили лише 37,15 відсотка.
Закони більшовиків знищували економічну основу козацтва – землеробство. Козацькі угіддя націоналізовувались і передавалися владою в інші руки. Козацтва як привілейованого військового прошарку суспільства вже не існувало. Перейменовувалися козацькі станиці, заборонено було носити козацький однострій. У козака відбирали головний його скарб – коня. Я пам’ятаю перекази своїх земляків, як окремі козаки з мого хутора їздили до Москви до самого Будьонного, якого особисто знали, з проханням дозволити їм мати коня. Дозвіл на це отримували не всі, а тільки ті, які мали особливі революційні заслуги.
У 1930 році радянська влада почала тотальний наступ на українство і козацтво. Повальна колективізація, насильницька русифікація на Кубані і на всьому півдні Росії викликали відчайдушний опір козаків. У 1930 році у районі Мінеральних Вод знову вибухнуло повстання, в якому взяли участь декілька тисяч козаків. Повстання було придушене, захлинулось у крові. Найбільш відомим був багатотисячний «голодний бунт» 1933 року. Для придушення всіх заворушень, повстань на Кубань були направлені цілі дивізії Червоної Армії.
За два роки з Кубані були депортовані до Сибіру 52 тисячі козацького населення без теплого одягу, продуктів, але це окрема тема і про неї треба говорити досить ґрунтовно. Насильницька русифікація, що супроводжувалася терором, призвела до переслідування і репресій усіх, хто стояв біля витоків національно-культурного відродження на Кубані. Протягом 30-х років XX ст. тут загинуло півтори тисячі представників української інтелігенції. Масово засилалися до концтаборів викладачі та студенти українських курсів і кафедр. Було розігнано кафедри української мови і літератури у вузах та середніх навчальних закладах, навчання у школах та дитячих садках велося виключно російською мовою, закрито український театр, припинено випуск української періодики. Навіть назви станиць Київська та Уманська були перейменовані на Червоноартільську та Ленінградську, Полтавська станиця стала Червоноармійською.
Фізичне винищення українського населення, насильницька депортація українського селянства у північні райони і в Казахстан, терористична русифікація, голодомори 1932 - 1933 і 1946 - 1947 років та інші заходи радянської влади призвели до різкого скорочення українського населення на Кубані. За офіційною статистикою 1959 року, українці в Кубанському краї становили всього 4 відсотки населення регіону, а у 1989 році — 3 відсотки.
Однак усупереч політиці царату і радянської влади тотального винищення волелюбного козацтва, українське населення кубанських станиць пам’ятає своє коріння, розмовляє українською мовою, співає українських пісень. Чого вартий Кубанський козачий хор під орудою Захарченка?! Адже цей творчий колектив люблять і цінують у всьому світі. З 1990 року на Кубані почало відроджуватись і козацтво. У жовтні того ж року відбувся Всекубанський козацький установчий з’їзд, на якому було обрано правління Кубанської козацької ради та її отамана.