Характерники в українському козацтві. Невже це явище було тимчасовим в українській духовній традиції? Невже з похованням великого козацького характерника Івана Сірка та відхід у вічність подібних йому побратимів їхні надзвичайні, надлюдські магічні якості могли так безслідно зникнути? Ні! Вони повинні були обов’язково проявитися на генетичному рівні у наступних поколіннях козацького роду. Проявлялися й проявляються. Пригадаємо, як описав таку людину з надзвичайними здібностями Михайло Коцюбинський у повісті «Тіні забутих предків».
|
|
«З другого боку, на найближчім горбі, сусідив Юра. Про нього люди казали, що він богує. Він був як бог, знаючий і сильний, той градівник і мольфар. В своїх дужих руках тримав сили небесні й земні, смерть і життя, здоров’я маржини й людини, його боялись, але потребували усі…»
І далі ми читаємо, як мольфар Юра відігнав від сінокосу і худоби страшну градову негоду.
«Став проти хмари, одна нога наперед, і склав руки на грудях. Закинув назад бліде обличчя і вперся похмурим оком у хмару. Стояв так довгу хвилину, а хмара ішла на нього. І раптом сильним рухом він кинув кресаню на землю. Вітер зараз звіяв її в долину і підхопив на голові в Юри довге волосся. Тоді Юра підняв до хмари ціпок, що тримав у руці, і крикнув у синій клекіт:
- Стій! Я тебе не пускаю!
... Хмара подумала трохи і пустила в одповідь вогняну стрілу.
Але Юра так само міцно стояв, і кучері вились на голові в нього, як у гнізді гадюки.
- Ага! Ти так! - крикнув Юра до хмари.- То я мушу тебе заклинати. Я заклинаю вас, громи й громовенята, тучі і тученята, я розганяю тебе, фортуно, наліво, на ліси й води... Іди рознесися, як вітер по світі... Розсядься і розситися, ти тут сили не маєш...
Але хмара тільки моргнула зневажливо лівим крилом і почала завертати направо, понад царинки.
Однак Юра не хотів піддатись. Він лиш зблід дужче, лиш очі потемніли у нього. Коли хмара направо - то й він направо, хмара наліво - і він наліво. Він бігав за нею, борючись з вітром, махав руками, грозив ціпком. Він вився, як в’юн, по горі, завертаючи хмару, моцувався із нею, спирав... Ось-ось, ще трошки, ще з сього краю... Чув в грудях силу, метав громи з очей, здіймав руки угору і заклинав. Вітер розвіяв його кептар та бив у груди, хмара гарчала, плюскала громом, завертала у очі дощем, драгліла над головою, готова впасти, а він, залитий потом, ледве переводячи дух, метався грунем в нестямі, боячись втратить останні сили. Чув, що сили вже слабнуть, що в грудях пусто, що вітер рве голос, дощ залива очі, хмара перемагає, і вже останнім зусиллям підняв до неба короткий ціпок:
- Стій!..
І хмара раптом спинилась».
Мольфар – гуцульський знахар, ворожбит
Люди, яким під силу розігнати грозові хмари і не тільки, є і серед нас. Один із них – Михайло Нечай – живе у мальовничих Карпатах. Щоб потрапити до пана Михайла, перш за все треба від Косова або Верховини доїхати до невеличкого села – Верхній Ясенів, а потім від автобусної зупинки пройти вздовж бурхливого Чорного Черемоша кілька кілометрів дорогою на Чернівці, до присілка Царина. Тут і мешкає дідо Михайло, як кажуть місцеві. Він вперше принародно показав своє магiчне вмiння пiд час першого фестивалю «Червона рута» у Чернiвцях, коли дивними шаманськими ритуалами, кажуть, утримував безхмарну сонячну погоду впродовж усього свята. Хоча чудодійна сила дала про себе йому знати ще у дитинстві. Він ще восьмирічним міг дотиком своєї руки і словом припинити сильну кровотечу. Людей, які володіють такими властивостями, у Карпатах здавна називають мольфарами. Кажуть, такi люди не тiльки вмiють зцiлювати травами, заклинати недуги примiвками-замовляннями, але й володiють дивовижною здатнiстю керувати силами природи. Коли журналісти або просто пересічні люди цікавляться у Михайла Нечая (на знімку), звідки цей дар, він пояснює:
«Я нащадок Брацлавського полковника Данила Нечая. Його могила знаходиться у Вінницькій області, в селі Красне. Він володів окультними науками і був народним цілителем. Данило Нечай мав двох синів, Івана і Юру. Одного Катерина ІІ заслала до Сибіру, де він у неволі й помер. Другий утік у Волощину, а потім на Буковину, у Чернівецьку губернію, звідки мій родовід по батькові. І хоч родився я на Гуцульщині, в Карпатах, генетика моя йде із Запорожжя.
Також моїми пращурами були Байда Вишневецький, який заснував Запорізьку Січ, і кошовий отаман Іван Сірко. Про цих людей писали видатні історики: Яворницький, Антонович і Грушевський. І Нечай, і Вишневецький, і Сірко були характерниками, тобто людьми, які володіли надприродними силами. То були люди, які глибоко знали кругосвіт і закони природи. Також вони були пророками і ясновидцями і бачили майбутнє на тисячі років наперед. Колись усi люди були ясновидцями, казав мій дiд Нечай. Кожен знав свою смертну годину i те, як вiн помре. З того часу лишився тiльки звичай готувати собi на смерть одежу. Тепер люди змалiли. Бог побачив, що земля палає грiхом, i заборонив янголам сходити на землю, щоби тi через пророкiв давали вказiвку людям. I пiсля того лише одиницi вберегли в собi дар ясновидiння. Для всiх iнших Бог лишив тiльки ясновидiння у снi».
Доля самого Михайла Нечая видалася непростою. За свої 78 років він переніс лихоліття окупації, холод і голод. Доводилося навіть спати на снігу в 25-градусний мороз і їсти траву, пити воду і так виживати всю зиму. Після чого захворів на тиф і двічі був у стані клінічної смерті. Мольфар пережив передчасну смерть сина, хоча знав про це горе ще з давнього пророчого сновидіння. «Коли меншому синові було шість років, мені приснилося, що я прийшов до церкви, справа — дерев’яний хрест, а на ньому Спаситель, — згадував мольфар. — І сказав до мене Христос: «Не журіться, господарю, син ваш коротковічний, молодим помре». Він прожив тридцять дев’ять років. В армії служив у ракетних військах і облучився радіацією. Дістав саркому. Я лікував його народними методами, але тоді, як гахнув Чорнобиль, я вже не міг його порятувати».
Тривалий час мольфарство й нетрадиційна медицина були заборонені, і людей доводилося приймати вночі, таємно, так, щоб ніхто не дізнався і не доніс радянській владі. Ось у таких умовах довелося йому надавати людям допомогу. А визнаним і відомим мольфар Михайло став наприкінці 80-х років, коли йому можна було відкрито займатися своєю справою. Тоді до діда Нечая щодня приїздило чимало людей, знатних і простих, з різних регіонів, зі своїми проблемами і хворобами. Масових сеансів Михайло Нечай не проводив, з кожним спілкувався індивідуально. Тому простояти в черзі можна було не один день. Тепер тут не буває так людно, але час від часу хтось таки приходить до мольфара, часто приїжджають іноземні туристи.
Слово - то сильна зброя
Своїм духовним учителем, або провiдником, дiд Нечай називає святого Пантелеймона, який бачиться йому старим сивим чоловiком з довгою бородою, хоча мольфар i знає, що насправдi святий Пантелеймон помер у молодому вiцi: за переказом, йому вiдтяли голову, а з рани потекла не кров, а молоко. Мольфар каже, що консультується у свого провiдника, але не будь-коли, а тiльки у вiдповiднi днi, якi вираховує за фазами мiсяця, i навiть у певнi години.
Вiд свого провiдника дiд Нечай навчився вiдкривати всi таємницi i секрети природи... усерединi самого себе. Мольфар переконаний, що все, що потрiбно знати людинi, є в нiй самiй, бо кожна людина — маленький кришталик всесвiту. Усерединi нас, впевнений вiн, є незмiряна сила можливостей, якi використовують лише тi, хто знає ключ до того, що треба вiдкрити.
Раз на рiк мольфар вiдбуває дивний ритуал очищення. За його словами, вiд людей, їхнiх страждань i задумiв вiн тяжiє, як закутий у панцир. Тодi мусить іти на дванадцять дiб у потаємну глибоку печеру, в якiй так тихо, як у гробi, i там впадати у транс: завмирати непорушно, згорнувшись, як дитя в лонi матерi, вiдключати всi свої органи чуття, майже повнiстю зупиняти серцебиття та дихання. У той час мольфар отримує вiд свого духовного вчителя настанови, що має зробити впродовж року, i йому вiдкриваються деякi подiї з майбутнього. Щоправда, пророкувати те, що станеться, мольфар не хоче, бо знає, що пророкiв в усi часи не любили i навiть вбивали.
Дiд Нечай не вважає себе останнiм карпатським мольфаром. Вiн упевнений, що й через сотнi лiт будуть люди, якi володiтимуть тим даром, i доти iснуватимуть примiвники й градiвники, доки житимуть гуцули. А гуцульський свiт, каже мольфар, невмирущий. Бо «гуцули породилися з полум’я вогню i їх не годен нiхто знищити». Водночас Нечай переймається тим, що досi не взяв нiкого в науку: «Хотiв би мати учня, але буде так, як дозволять Божi сили. Багато є тих, хто би хотiв навчитися, цiла армiя добровольцiв є, але духи менi не дозволяють. Бо йдуть тi, хто любить грошi, а я шукаю такого, щоб вiн мусив жити бiдно. Той, хто любить людину, а не грошi, менi би пiдiйшов. I якщо я в Бога домолюся i Вiн вислухає мою просьбу, то я буду щасливий тим, що не буду вмирати тяжко: передам тому чоловiковi чи жiнцi цей дар. Адже це величезна вiдповiдальнiсть за кожне слово, що вiн зронить чи навiть промовить подумки. Тому що слово — найсильнiша зброя у Всесвiтi».