Сьомий тур
|
|
Значний виховний і пізнавальний потенціал мав цілий пласт культури наших предків, який дістав назву козацьке характерництво. Боротьба характерників із ворогом вважалася вершиною козацьких бойових мистецтв (вона ще відома під назвою “господар ночі”). У народній пам’яті цей вид боротьби овіяний нев’янучою славою, ореолом легендарності. Деякі козаки настільки розвивали свої внутрішні сили, можливості, досягали незвичайних успіхів у розвитку своїх здібностей, що багато сучасників були переконані в тому, що в них “вселялися” якісь надприродні сили. Таку свою силу й енергію козаки застосовували в разі потреби у боротьбі з ворогами. Вони володіли уміннями, які в наш час демонструють, наприклад, екстрасенси. Були чаклуни, які, знайшовши певні прийоми розвитку своєї ідеальної сфери, впливу на психіку ворога, “зачаровували”, “заворожували” його, вивідували в нього військові таємниці тощо. Характерники вміли залякати ворога, навіювали йому інформацію про свою силу і непереможність, про те, що їх не бере ні куля, ні шабля, ні вогонь, ні вода. Вороги нерідко вірили, що козаки могли брати голими руками розпечені ядра, обминати кулі тощо. Такі козаки могли проникати непоміченими у ворожий табір, наробити там лиха і живісінькими та неушкодженими повернутися до своїх. Появилася також інформація про те, що козаки спеціальними вправами досягали неймовірного ефекту, коли “тіло грає” (в такому разі больові удари супротивника не відчувалися). Такі козаки миттєво концентрували внутрішню енергію в ту частину свого тіла, куди спрямовувався удар нападника. Подібні явища притаманні і східним системам боротьби, наприклад, мистецтву тибетських ченців катеда і “школі залізної сорочки” в кунг-фу та карате. Ці дивовижні факти визнає сучасна наука, хоч переконливе їх пояснення і обгрунтування належить майбутньому.
Постійно займаючись самовдосконаленням, козаки оволодівали специфічними дихальними вправами, доводячи, подібно до йогів, справді невичерпні можливості людського організму. Академік Д.І.Яворницький писав, що серед козаків були справжні велети тілом і духом і що “серед інших богатирів жив Васюринський козарлюга”, який “тільки-но дихне, як від того подиху людина падала з ніг, а коли руйнували Січ, то там був такий силач, що одним подихом міг убити людину”.
Підкреслимо, що всі види козацької боротьби у процесі тренувань, оволодіння майстерністю єдиноборств грунтувалися на правилах і принципах народної моралі, етики. Порушення їх вважалося неприпустимим і мало тяжкі наслідки для тих, хто нехтував козацькими законами життя, їхніми традиціями і звичаями. Тілесне і психофізичне загартування козаків було складовою частиною комплексної і цілісної системи ідейно-морального, емоційно-естетичного і військово-спортивного виховання.
Найважливіших правил, якими керувались характерники, було декілька. Стосувались вони, зокрема, навчання молоді: “Ніколи не вчи того, хто ще не вміє”. На перший погляд, тут є алогізм, але парадоксу немає. Йдеться про те, що не можна навчити того, хто ще не досяг внутрішньої зрілості для оволодіння Знанням. У цього правила цікавий підтекст – людина сама у собі несе Знання, вчитель лише допомагає його виявити.
Друге правило таке: “Вмій робити те, чого бажаєш собі сам”. Тобто не відступати ні перед чим, не “захоплюватися” принадами світу, постійно прислухатися до свого внутрішнього голосу – він підкаже, як слід поводитися.
Третє правило стосується взаємодії людини, Знання і навколишнього середовища: “Ніколи не будь таким, яким би вважали тебе інші”. Це – про рамки вчинків, вихід за їх межі.
Дитина народжувалася, а їй уже виготовили колиску, в бильці якої зроблено отвір (“вхід”, “вихід” чогось суттєвого). Встановлювали її так, щоб промені вранішнього сонця лягали на обличчя немовляти. Отака була одна з перших ініціацій.
Навчання було тривалим і суворим. Вправи, які виконувала здібна козацька молодь, мали бути цікавими, повчальними, але і складними. Наведемо приклади.
“Бачення “золотої середини”.
Спочатку козака вчили пекти хліб. Потім – розрізняти лікарські рослини та готувати ліки, заздалегідь “бачити” вплив зілля на людину. До речі, знання корисних і шкідливих властивостей рослин вважалося необхідним для всіх козаків. Характерники вивчали їх особливо ретельно.
“Розуміння поведінки і мови тварин”.
Характерник, наприклад, прикладав ліву руку до серця коня чи пса, а правим вухом слухав їхнє дихання і прагнув розуміти їх, поєднатися з ними. Через що нерідко мав вірного охоронця в таборі й товариша в бою. “Входити духом” у тварину чи птаха навчали так. Садовили юнака на стовбур дерева, як на коня. На праву руку саджали яструба. Після їх “енергетичного злиття” птаха відпускали. Козак відтоді мав бачити все те, що бачив птах з неба.
Методик навчання було безліч. Однак для кожного вони складалися індивідуально. Здібного юнака досвідчені характерники вели “шляхом Знання” кожного дня. Це не обов’язково передбачало спеціальні тренування: біля вечірнього багаття точилися “звичайні” балачки про бойове життя, сутички з ворогами, події в Україні й за кордоном. А ще було доволі жартів, бо без них не міг існувати справжній “козацький дух”.
Коли вчитель-характерник вважав, що учень науку опанував, відбувався ритуал посвячення у характерники, їх існувало кілька різновидів. Один з них відбувався в степу, де опівночі розкладалося велике багаття, біля якого широким півколом сідали “старші”. Молодий характерник ставав між півколом і вогнем. Починали співати відповідних пісень, поступово створюючи у юнака належний настрій і водночас “приборкуючи полум’я”. Нарешті вогонь згасав, і відкривався широкий тунель, складений із тесаних брил. Ним ішов юнак – ніби внутрішнім простором. Місце входження туди позначали двома волячими рогами за багаттям. Через лівий, місячний, ріг відкривався шлях до простору, через правий, сонячний, молодикам іти заборонялося. Закінчувався ритуал ударом блискавки, після чого відкривався шлях до входження у різні енергетичні горизонти світу, шлях справжнього характерника.
Характерники мали свій кодекс честі, правила, якими керувалися в житті. Вони принципово відрізнялися від східних. Якщо на сході наголос робився на особистості, її внутрішньому світі, то у козацтва особисте підпорядковувалося “товариству”, загальному, пов’язаному з громадською справою.
Яскравим прикладом характерника був Мамай. Він міг наслати туман на ворога, його не брали кулі. Крім того, він був першим кобзарем.
Образ козака-характерника не лише ходив поміж народу, а й часто зустрічався у творчості письменників. Ось як про одного з характерників згадував Тарас Шевченко:
...з старшиною
Іде в чорній свиті
Сам полковник
компанійський,
Характерник із Січі.
Команда гімназії м.Шостки
Сумської області
Восьмий тур
Чи існував у козаків кодекс лицарської честі та звитяги? Якщо так, то як ставилися козаки до його порушників?
Кожен народ мав свій побут і звичаї, і що давніший народ, то вони стійкіші. В основі всієї козацької громади теж лежав звичай. Запорозьке Військо являло собою рід військового братства із лицарським кодексом честі, основні імперативи якого загальновідомі: чесноти – відвага, вірність, достойні методи боротьби з противником; вади – боягузтво, зрада, віроломство. Як лицарське братство, українське козацтво було пов’язане узами громади, віри й покликання. Вивчаючи історію українського козацтва, розмірковуючи над його перемогами, походами і невдачами, ми не повинні забувати того, чого ніколи не забували самі запорожці: січове товариство було лицарським орденом. Таким воно задумувалося й таким, у кращих своїх проявах, залишилося до кінця. Цей лицарський орден мав свої писані й неписані закони, свої традиції, свої поняття честі й гідності, яких ніхто не міг порушувати.
Усі козаки, незважаючи на звання, вік і походження, ставали братами-товаришами, називаючи своїх курінного й кошового отаманів батьками, а козаків – братчиками.
Основу лицарського кодексу козацтва складав підкреслений культ свободи (між іншим, включно з її вищою формою - свободою помирати за вітчизну).
Характерно, що у козаків у переліку тяжчих покарань честь поставлена першою – вище, ніж життя.
У 1575 році, під час спільного походу козаків на чолі з гетьманом Свирговським та молдавського господаря Івоні проти турків, зрозумівши, що цієї битви їм не виграти, господар Івоня по-лицарськи запропонував Свирговському залишити його табір і, рятуючи своє військо, повернутися в Україну. Проте Свирговський рішуче відкинув таку пропозицію. Залишити у смертельній небезпеці свого союзника віч-на-віч з турками, а самому рятуватися втечею означало навіки зганьбити себе перед Січчю і нащадками. Справжні лицарі завжди вважали, що честь дорожча за життя. Саме з цього й виходив гетьман Свирговський. Цього ж кодексу лицарської честі дотримувалися його старшина та рядові козаки. Вони залишилися, взяли участь у битві, і значна частина їх, разом з гетьманом, загинула. Але з честю.
Згідно з цим кодексом честі, одним з найбільших подразників для будь-якого поважаючого себе отамана залишалося похваляння ворога щодо розправи над козаками. Щойно козаки дізнавалися, що хтось там похваляється зруйнувати Січ, поставити козаків на місце, залякати, розбити, - як це негайно сприймалося як виклик!
До порушників козацької честі і звитяги козаки ставилися жорстоко та суворо. Найчастіше порушників чекав смертний вирок, і тут до уваги не бралися ані звання, вік і походження, ані заслуги порушника.
Покарання у запорозьких козаків залежало від ступеня тяжкості злочину. З покарань найпоширенішими були прив’язування ланцюгами до гармати на майдані (за непослух начальників), биття канчуками під шибеницею, калічення, розграбування майна.
Найсуворішим покаранням у козаків була смертна кара, яка мала здебільшого кваліфікований характер: закопування живими у землю, посадження на кіл, повішання на залізному гаку, забивання киями біля ганебного стовпа. До смертної кари засуджували за зраду, за втечу з поля бою, за привід до Січі жінки, за знущання над жінками та дітьми, незалежно від того, були вони християнами чи бусурманами. У Запорозькій Січі продовжувало існувати таке покарання, як вигнання – відлучення від козацької громади на певний строк чи безстрокове, без права надання вигнанцю на території “вольностей запорожских” (у межах кордонів земель Запорозької Січі) притулку та захисту.
Але небагато нам відомо прикладів порушення кодексу козацької честі. Українське козацтво з честю носило звання лицарів, і це визнавали у всьому тогочасному світі. Європа вважала козаків лицарським станом нашої нації (про це писав Г.Л. де Боплан, це підтверджувала козацька зброя на теренах усієї Європи). Людей, котрі пройшли трирічний вишкіл на Січі, приймали при європейських дворах як дворян. Більше того, після Хотинської битви, коли козацтво практично врятувало Європу від Турецької імперії, в середовищі європейської шляхти стало модним відправляти юних нащадків прославлених дворянських родів Європи для осягнення військового мистецтва саме на Січ. Прикладом таких зв’язків може бути хоч би і славетний полковник Максим Кривоніс, який, як відомо, був шотландцем із походження.
Сучасне реєстрове козацтво, що є спадкоємцем і продовжувачем ідейних, духовних і моральних засад українських козаків, їх духовних, культурних, організаційних, військово-патріотичних і господарських традицій, розробило кодекс лицарської честі сучасного козака-реєстровця:
- Люби свою Батьківщину, материнську мову, Україну-неньку.
- Шануй віру і звичаї свого народу.
- Май свою національну і людську гідність, будь готовим захищати слабших, турбуватися про молодших, зокрема дітей.
- Виховуй шляхетне ставлення до дівчинки, жінки, матері, бабусі; оберігай їх людську честь і гідність.
- Слухай накази отамана, поважай старших та поради наставників.
- Будь вірним українській національній ідеї, принципам української національної моралі і духовності.
- Відстоюй повну свободу і незалежність особистості, народу, держави.
- Кріпи свій характер і волю, будь терплячим і дисциплінованим.
- Будь хоробрим і відважним, мужнім і невтомним.
- Понад усе цінуй козацьку честь.
- Будь лицарем до супротивника, зневажай жорстоких і лихих.
- Бережи традиції Українського козацтва, охороняй пам’ятки історії і культури свого народу.
І проявом найвищих національних цінностей звучать слова присяги козака-реєстровця: “Перед Богом нашим Всевишнім присягаю козацькому товариству й Україні-матері, що буду патріотом України, обіцяю примножувати традиції славних козаків України, бути вірним товаришем братам-козакам, вірним сином неньки України. Присягаю ніколи не зрадити Українське Реєстрове Козацтво, відстоювати споконвічні цінності українського народу: духовність, патріотизм, любов до Бога, любов до людини і усього живого, шанувати і виконувати закони України. До останнього подиху служити Богу, народу, Україні”.
Команда Тельманівської ЗОШ І-ІІІ ст.
Донецької області
Дев`ятий тур
|
|
Задум написати картину “Запорожці” виник влітку 1878 року в Абрамцевому, підмосковному маєтку російського мецената С.І.Мамонтова, коли М.В.Прахов, давній знайомий Рєпіна по Академії, звернув його увагу на лист козаків до турецького султана як на сюжет для картини. Тоді ж в Абрамцевому Рєпін намалював олівцем перший ескіз до картини (Державна Третьяковська галерея), що зображав сцену складання запорожцями листа до турецького султана Мухамеда ІV у відповідь на його пропозицію (1676) підкоритись і прийняти турецьке підданство. (Лист був поширений на Україні у кількох варіантах, хоч не зафіксований як конкретна подія в історичних документах). І.Рєпін працював над картиною упродовж майже 14 років, удосконалюючи побудову і образний ряд – заглиблювався в історію козацтва, перечитував М.В.Гоголя, збирав матеріал у поїздках по Україні і на Кубань (одночасно створив ряд значних картин з російської історії та сучасності). Вважається, що картина постала як живописна паралель до “Тараса Бульби”. В ній козацтво ожило на полотні очищеним від суперечностей, піднесено героїчним.
У 1879 році Рєпін розпочав роботу над ескізом, що зображав фрагментарно групу козаків на тлі Дніпра як жанрову сцену. Згодом, уже в картині, художник розвивав героїко-монументальні риси, але цей ескіз цінував за життєвість і експресію (пізніше запропонував його Третьякову).
Спочатку Рєпін консультувався в історика М.І.Костомарова. За його порадою у 1880 разом з юним В.Сєровим здійснив незабутню поїздку по місцях запорозьких козаків, побував на Хортиці, привіз декілька альбомів замальовок побутових речей, зброї, пейзажів і портретів, зокрема з колишнього Олександрівська (тепер – Запоріжжя). В Одеському міському музеї замалював козацьку зброю, портрети-парсуни братів Шиянів, ктиторів Нікопольської січової школи. По дорозі на Чернігівщину до Качанівки, маєтку В.В.Тарновського (молодшого), зупинявся у Києві в академічного приятеля М.І.Мурашка. В університетському музеї зробив акварельну копію з народної картини “Козак Мамай,” а в Братському музеї змалював списи часів Б.Хмельницького (Київський музей російського мистецтва). У Качанівці знайшов багатий матеріал для картини і намалював ефектний портрет господаря в червоному жупані біля старовинної гармати (“Гетьман. Портрет В.В.Тарновського”, 1880, Сумський художній музей).
Після поїздки на Україну у піднесеному настрої починає працювати над картиною – імовірно, над полотном, що зберігається у Харківському художньому музеї.
Із середини 1883 “Запорожці” були відкладені на 4 роки: творчу уяву Рєпіна захопила російська дійсність та історія. Знайомство з українським істориком Д.І.Яворницьким, який все своє життя присвятив вивченню історії Запорозької Січі, повернуло його до картини. У 1888 Рєпін у пошуках нових вражень поїхав на Кубань, де жили нащадки запорожців. У музеї Кубанського війська виконав ряд малюнків-копій зі старовинних козацьких портретів; у станиці Пашківській робив портретні зарисовки. Повернувшись, дещо інакше побачив композицію картини – і почав писати її заново, у більшому розмірі (217х361, а перший варіант – 170х265). Працював над нею ще 4 роки; вона стала тією основою, що зберігається у Державному російському музеї.
...Гурт козаків, що оточили писаря й отамана Сірка, поданий крупним планом і наближений до глядача. Сцена зображена із властивою для творів Рєпіна безпосередністю і психологічною гостротою. Продуманий композиційний зв’язок окремих постатей передає не тільки атмосферу веселого збудження (хоч є й такі, що не підтримують загального настрою), викликаного складанням гідної відповіді султану, а й духовну єдність різних за віком, походженням і соціальним станом людей, які представляли легендарне, нескориме запорозьке лицарство. Хтось намагається придумати гостре слівце, а хтось сміється над уже придуманим кимось іншим. Художник групує основну масу козаків у кругову композицію, і богатирський сміх, що зародився біля стола, розходиться хвилями і виступає як вираз презирства до погроз і віри у свою непереможність (різноманітні відтінки сміху передані з надзвичайною майстерністю). Засмаглі, загартовані в походах обличчя, картинно широкі пози, яскраві плями козацького одягу, неспокійний ритм списів – все це передає своєрідний побут і характери волелюбного козацтва 17 століття.
Яворницький надавав допомогу не лише у збиранні історичного матеріалу, предметів козацької старовини, а й у доборі типажу (сам позував для образу писаря). Для основних постатей моделями слугували переважно знайомі, але в картині Рєпін переробляв портретні етюди, підпорядковуючи їх задумові. Так, для образу Сірка позував генерал М.Драгомиров (виходець з України, широко освічений, цікавився українським мистецтвом); для Тараса Бульби – професор Петербурзької консерваторії О.Рубець (український музикант, збирач народних пісень) та російський письменник В.Гіляровський; для осавула – артист Ф.Стравінський (родом з Чернігівщини); для січового судді – В.Тарновський; для козака, що опустив руку на плече сусіда, - художник Я.Ціонглінський; для синів Тараса Бульби – Остапа (з пов’язкою на голові) і Андрія (в круглій шапці)- художник М.Кузнецов і син В.Тарновського. Два діди увійшли в картину з етюдів 1880; той, що сидить біля судді, змальований на пристані в Олександрівську, а той, що показує рукою на Туреччину, - качанівський кучер. На другому плані зліва козак з палицею віддалено нагадує портрети Шиянів.
Картина (і етюди до неї) була основною на персональній виставці І.Рєпіна в Академії (1891), мала успіх (хоч сучасники сприйняли її по-різному), експонувалася на міжнародних виставках, була дуже популярною на Україні, поширилася в репродукціях.
У 1893 Рєпін завершив перший варіант “Запорожців” і представив на виставку в Мюнхені, де вона отримала золоту медаль.