Довгий час у біографії уродженця Слов’янщини, українського поета-романтика М.М. Петренка (1817-1862) було багато “білих” плям: всього декілька років назад встановлена дата смерті поета, конкретнішими стали факти з його особистого життя та літературної діяльності. Завдяки великій пошуковій роботі гуртківців Слов’янського педагогічного інституту під керівництвом Н.М. Корнієнко, краєзнавця зі Святогірська І.М. Овчаренка, письменника В.В. Романька, вчених з Донецька, Києва та С.-Петербурга, ім’я Михайла Петренка повернуто нащадкам. Але пошуки продовжуються. На сьогодні не маємо достовірного портрета М. Петренка, відсутні відомості про його батьків, нічого конкретного не знаємо про долю Галі Марченко, яку кохав Михайло... Але поезія нашого земляка широко відома за межами Донбасу та України, особливо популярними стали пісні на його слова: “Дивлюсь я на небо...”, “Взяв би я бандуру...”, «Ходить хвиля по Осколу”.
Народився на древньому Торі
М.М. Петренко народився 1817 року у місті Слов’янську Харківської губернії (тепер – Донецька область). Є відомості, що батько майбутнього поета в 1809 році за околицями міста (нині Черевківський мікрорайон Слов’янська) одержав три десятини землі. Тут, біля річки Торець, і почав господарювати. Пізніше за ним числилося три будинки і при них чотири душі селян. Зростала сім’я, а разом з тим і матеріальна скрута. Микола Гаврилович змушений був орендувати землю у заможного купця Марченка, який у центрі міста мав дві великі крамниці.
Краєзнавець І.М. Овчаренко вів переписку з родичами М. Петренка і встановив наступне. Хлопчик Михайло мав спокійний характер та лагідну вдачу. Купець Марченко порадив батькам віддати його до школи. Взимку, коли снігові замети відгороджували хутір від міста, Михайло жив у Марченків. Він любив це тихе, зелене місто, часто засиджувався біля річки, про щось мріючи. Розкішна природа була тим оточенням, у якому формувалася поетична натура хлопця.
Учні педагогічного ліцею м. Слов’янська разом з учителькою української мови та літератури, директоркою ліцею Оксаною Анатоліївною Бабенко у кімнаті-музеї Михайла Петренка |
Та не тільки радості пов’язані зі Слов’янськом, але й особисте горе. Саме тут було нещасливе кохання до Галі – доньки купця Марченка. Батьки одружили її з багатим і знатним нареченим, з яким вона виїхала за кордон. Під впливом цього М. Петренко пише вірші про нероздільне кохання, які літературна критика розцінює як автобіографічні.
У 1836 році М. Петренко вступив до Харківського університету, а в 1841 році закінчив його. Входив до літературного гуртка харків’ян Писаревських і П. Корецького. Свої твори друкував в альманахах “Сніп” (1841), “Молодик” (1843) і в “Южном русском сборнике” А. Метлинського (1848). Відомо всього 19 поезій М. Петренка. П. Корецький, правда, в одному зі своїх творів писав: “Петренко кончает уже свою драму под заглавием “Панська любов”, очень хорошую, занимательную пьесу”. На жаль, цей твір не зберігся.
Працював М. Петренко у Харківській палаті карного суду спочатку на посаді канцелярського чиновника, потім першим губернським секретарем, помічником столоначальника і, нарешті, столоначальником. Невідомою залишається причина падіння кар’єри М. Петренка, який з 16 жовтня 1847 року одержав призначення на посаду секретаря Вовчанського повітового суду. Дехто з дослідників життя і творчості поета гадає, що це сталося у зв’язку зі справою Кирило-Мефодіївського братства. Саме на цей період припадає рапорт М. Петренка до губернського прокурора. Цей документ зберігається у Харківському обласному архіві, у ньому наш земляк просить надати йому відпустку, оскільки він одержав зі Слов’янська “третье известие, что болезнь матери моей усилилась, и что если я не явлюсь к ней немедленно, то в случае её смерти я должен буду подвергнут невозвратимости потери”.
З липня 1849 р. М. Петренко уже працював повітовим стряпчим у Лебедині (Сумська обл.). На цей період одружений з дворянкою Анною Миргородовою, мав п’ятеро дітей. Деякі з них померли у ранньому віці.
Праправнучка поета Шептій у листах до краєзнавця Івана Овчаренка у Святогірськ (деякі її листи зберігаються і в Слов’янському краєзнавчому музеї) наводить цікаві факти з життя М. Петренка. І серед них такий: “Незабутньою подією в житті Михайла Петренка було відвідання його в Лебедині Тарасом Григоровичем Шевченком під час останнього приїзду на Україну в червні 1859 року. Це була зустріч побратимів по перу, у взаємній прихильності яких не можна сумніватися”.
Довгий час не було встановлено точної дати смерті М. Петренка. “Шевченківський словник” вперше в літературі вказує, що поета не стало “не раніше 1864 року”. Донецький критик Є.Волошко у вступній статті до книги “Донбасс: писатель и время” стверджував, що “М. Петренко помер у рідному Слов’янську”. У книзі “І прадіди в струнах бандури живуть: Українська романтична поезія” дата смерті взагалі відсутня. Питання і на цей раз розв’язало подружжя Шептіїв. У метричній книзі за 1862 рік у Лебедині вони знайшли запис, що М.М. Петренко помер 25 грудня 1862 року 45 літ від народження в чині колезького асесора.
Збентеженість душі поета
Літературна критика відмічала, що М. Петренко збагатив нашу поезію жанром вірша-роздуму, вірша-медитації. Він добре знав творчість сучасних йому українських та російських поетів, активно збирав усну народну творчість. Відомо також, що Петренко був ініціатором популярних тоді українських музично-пісенних вечорів у Харкові.
У характерному для романтизму настрої поет розкриває збентеженість душі ліричного героя. Поезії Петренка пройняті пронизливою тугою, гострим відчуттям самотності, розчарування і, разом з тим, палкою любов’ю до життя, пориванням до світлого, високого.
Прославився Михайло Петренко перш за все піснею “Дивлюсь я на небо…”, яка виникла на основі його вірша “Недоля” (1840). Покладена на музику Людмилою Александровою пісня швидко стала популярною в усіх кінцях України, а потім і Росії, багато разів публікувалася у різноманітних антологіях, збірниках, хрестоматіях, пісенниках. Цю пісню люблять співати українці, які мешкають в Австралії, Канаді, США… Пісня збагачує наші душі, українську культуру, вона обезсмертила і її автора – уродженця Слов’янська Михайла Петренка.
Літературні критики відносять цей вірш до такого різновиду, як вірш-медитація. Звернувшись до тексту, ми впевнюємося в тому, що у творі автор справді передає глибокі філософські роздуми про важливі проблеми життя: людина і природа, життя і смерть...
Дивлюсь я на небо та й думку гадаю:
Чому я не сокіл, чому не літаю?
Чому мені, Боже, ти криллів не дав?
Я б землю покинув і в небо злітав!
Далеко за хмари, подальше од світу,
Шукать собі долі, на горе привіту,
І ласки у зірок, у сонця просить,
У світі їх яснім все горе втопить;
Бо долі ще змалку здаюся нелюбий,
Я наймит у неї, хлопцюга приблудний;
Чужий я у долі, чужий у людей:
Хіба ж хто кохає нерідних дітей?
Кохаюся лихом, привіту не знаю,
І гірко, і марно свій вік коротаю;
І в горі спізнав я, що тільки одна -
Далекеє небо - моя сторона.
І на світі гірко; як стане ще гірше,
Я очі на небо, - мені веселіше!
І в думках забуду, що я сирота,
І думка далеко, високо літа.
Коли б мені крилля, орлячі ті крилля,
Я б землю покинув, і на новосілля
Орлом бистрокрилим у небо польнув,
І в хмарах навіки од світу втонув!
Щоб краще зрозуміти, як же міг з’явитися такий твір з-під пера нашого земляка, звернемося до роздумів письменника Валентина Чемериса: “…Михайло тяжко сприймав зло та несправедливість, на що споконвіку була щедрою матінка Земля. Тому в його творчості омріяні небеса – поселення богів – виступають антиподом “брудної” землі. Не знаходячи того, про що мріяв, на землі, поет звертав свої погляди на небеса. Критика зазначала, що небо – це вимріяний уявний світ поета, в який він “тікав” від злої долі і людей, від земного життя, що завдавало болю і печалі. Йому здавалося, що тільки там, у позахмар’ї, в незнаній голубизні та чистоті, і є те, чого бракувало на землі. Але поетові туди дістатися було зась. Лише у мріях. В реальності ж… От якби крила… Але Бог не дав людині крил. І самітник-поет, “…окутавшись серпанком романтики, намагається витати над землею, у хмарах, у створеному ним дещо ілюзорному світі…”
Небагато написав Михайло Петренко, але зумів багато сказати, і сказати навічно. Критик Григорій Нудьга зазначив, що М. Петренко належить до маловідомих поетів і що він якось швидко зійшов зі сцени літературного життя, що “доля його творів неоднакова: більшість віршів… не привернула увагу читача, зате поезії “Дивлюсь я на небо”, “Туди мої очі”, “Ходить хвиля по Осколу” стали загальновизнаними як пісні, і тепер уже їх співають, не згадуючи автора. І це, може, найкращий, вічно живий пам’ятник поету, бо дати народу пісню – значить у віках жити з ним, розмовляти і ділитися своїми почуттями”.
Особливо ж пощастило поезії “Дивлюсь я на небо”. Її життя вже перейшло за 160 років. За багато літ цю пісню на слова М. Петренка співала ціла плеяда визначних виконавців: Модест Менцинський, Михайло Микиша, Олександр Мишуга, Михайло Донець, Анатолій Солов’яненко, Андрій Іщенко, Микола Шопша, Андрій Кикоть, Андрій Романенко, Олександр Гурець, Михайло Дідик, Дмитро Гнатюк, Іван Козловський, Борис Гмиря, Володимир Гришко, Микола Кондратюк, Ігор Борка… І цей список золотих голосів України, які чарували нас піснею “Дивлюсь я на небо”, можна продовжувати.
Про вічність пісні письменник Валентин Чемерис сказав: “Змінюються епохи, формації, зникають колись могутні й жахливі імперії, виникають нові держави, а вона все така сама і все так само радує нас щемом своїм і ще чимось незбагненним, що нам не дано й розгадати, а тільки серцем і душею її сприймати. Таку пісню співають усе нові й нові покоління, бо вона – над часом. Вона завжди з родом людським, з нашими дідами-прадідами, батьками нашими, дітьми й онуками, які вже самі стають батьками. І хоч мало хто пам’ятає її автора, але таких, що б не чули пісню, не знайдеш” (Газета “Літературна Україна”, 20 березня 2003 р.).
Не менш цікава і славна доля пісні “Взяв би я бандуру”, яка виникла на основі вірша М. Петренка “Туди мої очі”, музику до якої написав композитор А. Немировський.
У другій половині XIX ст. на Чернігівщині Б. Грінченко записав ще одну українську народну пісню – “Ходить хвиля по Осколу”, слова якої належать М. Петренку і взяті із його вірша “Недуг”.
Там, де сяють Святі Гори
Дорогим і близьким був М.Петренку рідний край – Слов’янщина. У багатьох віршах він з любов’ю згадує “тихий Тор”, Святі Гори, Слов’янськ. Батьківщині він присвячує такі поезії: “Ось-ось Слов’янськ! Моя родина”, “Чи бачив хто слов’янську дівчину?”, “Рай цілий радості і пекло мук”, “Далеко од родини”, “Тебе не стане в сих місцях”.
Слід сказати, що цикл віршів “Слов’янськ” вигідно відрізняється від інших барвистістю й оптимізмом. Поет з радістю розповідає про красу земного життя, про розкішні сади та луги навколо Слов’янська:
Слов’янськ! Слов’янськ! Як гарно ти
По річці Тору, по рівнині
Розкинув пишнії садки,
Квіти пахучі по долині
І так красуєшся собі!
Поет любить і цінує народні пісні, які він чув з дитинства в своєму рідному місті. “Пісні слов’янські” викликають в нього “рай цілий радості і пекло мук”.
Повернувшись у рідний край після тривалої розлуки, він зі сльозами на очах зустрічається зі своїм дитинством, рідною домівкою, чудовою природою Слов’янська. Але особливо схвилювали його ліричні, задушевні пісні отчого краю, він був вражений їхнім змістом та музикою:
Мов громом вдарений, так я стояв
на місці
І слухав вас, і не розстався б з вами,
І як безумний горював...
О ні, замучений до сліз піснями,
Я радість горем запивав.
Куди б не закидала доля М. Петренка, він мріяв повернутися до “милої родини”:
Туди я думку шлю і сльози!
Коли ж, коли, великий Боже,
Мене пошлеш на рідний край,
Де мав я радість, мав я рай.
У своїх віршах М.Петренко часто згадує неповторну красу слов’янських дівчат, “їх чорні брови, їх пісні”. Ряд поезій присвячено коханій Галі, яку “полюбив ... у сих місцях родини” і з якою довелося розлучитися :
Туди мої очі, туди моя думка,
Де ти живеш, Галю, сердешна голубка;
Од раннього ранку до пізньої ночі
Я плачу без тебе і виплакав очі;
І ти мого горя не чуєш, не знаєш.
О, як болить серце, як тебе згадаєш!
Особливе місце серед творів М.Петренка посідає вірш “Іван Кучерявий”, який складається з чотирьох частин. Тут розповідається про жінку Грициху, чоловік якої воював проти ляхів і потрапив до них у полон, про старшого сина, який пішов у похід проти татар. Журиться мати, а особливо за меншенькими – сином та дочкою:
Одпустила її з братом
В далеку дорогу,
Аж на Дінець, в Святі Гори,
Помолиться Богу.
І жде, не дождеться,
А матері мука;
Чи хто стукне, чи хто грюкне,
Так серце й застука.
Живе у пам’яті нащадків
Пам’ять про М. Петренка живе в Україні, особливо ж на його батьківщині – на Слов’янщині. Його пісні та вірші можна почути по телебаченню і радіо, з самодіяльної сцени. У середніх школах та педвузах проходять літературні читання, вечори, присвячені пам’яті поета-земляка.
У 1985 р. в середній школі №15 міста Слов’янська з ініціативи вчителя В.Д. Нестелєєвої було відкрито кімнату-музей М. Петренка. Проіснувала вона тут більше десяти років. У зв’язку з переходом В.Д.Нестелєєвої на інше місце роботи, музей у цій школі перестав існувати. І все ж зусиллями цієї вчительки за підтримки дирекції педагогічного ліцею було відкрито нову кімнату-музей М.Петренка. Тепер учні Слов’янського педагогічного ліцею проводять тут екскурсії, знайомлять відвідувачів з життям та творчістю поета, тут можна почути його відому пісню “Дивлюсь я на небо…”. Є в музеї цінні подарунки, з якими знайомляться гості. Олесь Гончар надіслав свого часу книгу з написом: “Слов’янськ на Донеччині. Землякам поета М.Петренка – творця невмирущої пісні “Дивлюсь я на небо…” з вітанням і найкращими побажаннями. О.Гончар”. І коротенького листа: “Надсилаю книжку для краєзнавців СШ №15. Всім вам робить честь, що ви так шануєте свого славного земляка, класика української пісні. Вітання вам від душі! О. Гончар”.
Іван Кучерявий
У неділеньку раненько,
Рано, до схід сонця,
Ой журилася Грициха,
Сівши у віконця,
І смутними оченьками
За Самар гляділа,
У те поле безконечне,
Де Саур-могила.
З того краю далекого
Сина сподівалась,
Не раз, не два його ждучи,
Слізьми умивалась.
Давно пішов з козаками
У степ на татарів;
І немає об них вісті,
Мов у воду впали.
Полетіли на вагових
Сизими орлами,
Не дай боже на чужині
Лягти головами.
Слов’янськ
Ось-ось Слов’янськ! Моя родина!
Забилось серденько в грудях,
Пригнулись до землі коліна,
А очі плавають в сльозах!
Слов’янськ, Слов’янськ! Як гарно ти
По річці Тору, по рівнині
Розкинув пишнії садки,
Квіти пахучі по долині
І так красуєшся собі!
Твої дівки цвітуть так мило,
Їх чорні брови, їх пісні –
По Україні перве диво
І перша слава для річей.
Нігде нема таких очей,
Які слов’янки мають очі:
І рання зірка на востоці
Навряд бува ясніша їх!
Ох! Хто із хлопців молодих,
Який хоч раз на вас поглянув,
Покійно нічку досипав,
По вас горюючи, не в’янув,
Не плакав нишком, не вздихав.
Ви всі на диво білолиці;
Як подивлюся я на вас,
Ви настоящі чарівниці;
І всякий раз, і всякий раз,
Коли слов’янка що промове,
Так і почується тобі,
Неначе вечором в діброві
Воркує горлиця собі;
А як вечірньою порою
В садочку пісню заведе –
Так до сліз нехотя і доведе,
І серце підорве журбою.
(Фрагменти із поетичних циклів Михайла Петренка)
Схвильовані рядки надіслав двічі Герой Радянського Союзу, льотчик-космонавт Павло Попович: “На землі донецькій народився чудовий поет М.М. Петренко, автор віршів і пісень, сповнених радістю, життям, любуванням природою. Я люблю його твори, особливо “Дивлюсь я на небо”, який став народним і який зворушує своєю глибокою щирістю, філософськими роздумами про Всесвіт, про нескінченність. Виконуючи пісню, ніби набуваєш крил, і з’являється бажання бути корисним людям і Вітчизні”. Слід додати, що, саме перебуваючи в космічному польоті, далеко за межами Землі, Павло Попович заспівав свою улюблену пісню – „Дивлюсь я на небо”.
Відомий український співак, народний артист Анатолій Солов’яненко надіслав листа, в якому пише: “Дуже приємно, що у Слов’янську живе пам’ять про славного земляка М.Петренка і що ви шануєте її, організувавши музей і популяризуючи його творчість. Уже одне те, що він написав “Дивлюсь я на небо”, яку знають мільйони людей, робить його ім’я знаменитим і дорогим серцю кожного, хто думає, живе і бореться за краще майбутнє і робить добро людям”.
До 170-річчя поета, 6 вересня 1987 року, на будинку міської бібліотеки було відкрито пам’ятну дошку, де викарбовано: “У 1817 році в м. Слов’янську народився український поет-романтик ХІХ століття Михайло Миколайович Петренко”.
Пам’яті визначного поета земляки присвячують свої вірші, як наприклад, „Шана”, що належить перу донецького поета Івана Приходька:
“Дивлюсь я на небо та й думку гадаю” –
це пісня про тебе, мій сонячний краю.
Є радість, є віра для творчого злету.
І хочеться щиро сказати поету:
Поет, як той сокіл, поет, як лелека, -
Злітає високо, літає далеко.
Не скарби коштовні, а пісню шукає.
За це і шанований в нашому краї.
І сьогодні серед нашого народу живуть ліричні, задушевні вірші поета-земляка, частина з яких стали піснями народними, а значить – вічними!