|
|
| Ікона св. Уляни (з портрета Уляни Апостол) |
«Його шестирічне гетьманство було коротким ясним променем на темному тлі українського життя після занепаду Мазепи. Йому вдалося зміцнити гетьманську владу й авторитет гетьмана всупереч росій-ській і місцевій українській владі. Хоча не всі його заходи щодо піднесення економічного добробуту краю й полегшення становища населення були доведені до кінця, проте Гетьманщина вільніше зітхнула й відпочила після страшного терору, під яким вона жила майже двадцять років», – так коротко, але влучно сказав про роль гетьмана Данила Апостола в історії України Дмитро Дорошенко. І справді, Данило Апостол залишився в історії України як визначний державний і військовий діяч, справедливий старшина, щедрий меценат і просто порядна людина. Недарма сучасники, віддаючи належне заслугам гетьмана Апостола перед Батьківщиною, називали його останнім справжнім козаком козацької України.
З якого роду-племені?
За родинним переказом, Апостоли були вихідцями з Валаського князівства. Батько майбутнього гетьмана, Павло Апостол, наприкінці 40-х рр. XVII ст., шукаючи лицарської слави й матеріального достатку, потрапив на українські землі, де поступив на військову службу до польського короля Владислава ІV. У складі королівського війська брав участь у боях проти трансільванського князя, проти шведів у Курляндії, а згодом перейшов під знамена українського магната князя Яреми Вишневецького. На полі бою за спини інших не ховався, тож незабаром очолив один із надвірних підрозділів і отримав від князя маєток Хомутець на Миргородщині.
Невідомо, коли і за яких обставин Павло Апостол залишив Вишневецького і став на службу до Війська Запорозького, але невдовзі він згадується як хомутецький сотник Миргородського полку, а трохи згодом стає полковником Гадяцького і Миргородського полків. Пізніше він обіймає посади полковника гадяцького, миргородського і навіть генерального осавула. Енергійна, дещо авантюрна вдача валаського шукача пригод у бурхливому морі міжусобної боротьби кидає Апостола з лівого берега Дніпра на правий, від одного гетьмана чи претендента на гетьманство до іншого, і зрештою він остаточно осідає на Лівобережжі. Тут і пускає своє глибоке коріння тепер уже український козацько-старшинський рід Апостолів.
Саме в тих краях, на Миргородщині, в селі Великі Сорочинці, народився Данило Апостол – майбутній володар гетьманської булави. Про його молоді роки, на жаль, майже нічого не відомо. Ріс він і виховувався у родинному гнізді в Хомутці. Після отримання блискучої освіти зробив стрімку кар’єру в козацькому війську, і вже у 28-річному віці молодого козака обирають миргородським полковником.
Випадок – унікальний в історії Гетьманщини! Так само унікальною є тривалість перебування Апостола на чолі полку – цілих 45 років полковницький пернач перебував у його руках. Врешті-решт, на початку жовтня 1727 року він обміняв його на гетьманську булаву.
|
|
| Гетьман Лівобережної України Данило Апостол |
Останній справжній козак козацької України
Як полковник Апостол відзначився під час Азовських походів. У 1696 разом з гадяцьким полковником Боруховичем розбив на річці Ворсклі війська кримського хана та гетьмана ханської України Петрика. Здобував фортеці Кизикермен і Очаків. Брав участь у Північній війні Росії 1700-1721 рр., під час якої відзначився в боях під Ерестофером у Лівонії в 1701 році, битві під Варшавою в 1705 році та в битві під Ляховичами у 1706 році.
Данило Апостол був прихильником незалежницької політики гетьмана Івана Мазепи та одним з активних учасників вироблення положень українсько-шведського союзу. 25 жовтня 1708 року разом з українськими полками приєднався до шведської армії. Проте в листопаді перейшов на бік Петра I. Це найбільша загадка в житті Апостола. Разом з ним те саме зробили генеральний хорунжий Іван Сулима і компанійський полковник Гнат Галаган.
Ставши одним із найближчих соратників наказного гетьмана Павла Полуботка, разом із значною частиною генеральної старшини виступав проти обмеження державних прав України Малоросійською колегією. Був ініціатором вироблення Коломацьких петицій 1723 року, за що за наказом Петра І був заарештований і висланий до Петербурга. У 1726 році Данила було звільнено, однак його син Петро мусив залишитися там заручником.
Авторитетним Апостол залишався і за Івана Скоропадського, як найстарший і найбільш заслужений полковник. Після смерті Скоропадського та у зв’язку із запровадженням Малоросійської колегії постала проблема обрання нового гетьмана. Петро І зволікав із вирішенням цієї справи, прагнучи замінити гетьмана колегією, що складалася з російських офіцерів на чолі з бригадиром Вільяміновим.
Після смерті Петра I у 1725 році уряд Катерини I вирішив «сделать некоторые удовольства и приласкания» Україні. Але раптова смерть цариці в 1727 році змінила ситуацію. На імператорський престол вступив Петро ІІ, через малоліття якого, а було йому всього 12 років, управління державою спочатку перейшло до рук Олександра Меншикова, а потім, після його усунення, до Верховної Таємної Ради, що складалася з вибраних російських вельмож. Уряд Петра II, знаючи про невдоволення в Україні порядками, а також не бажаючи загострювати внутрішнє становище в Україні в момент можливої війни з Туреччиною, вирішив ліквідувати «Малоросійську Колегію» і дозволив обрати гетьмана на Лівобережній Україні. З цією метою до Глухова у червні 1727 року відправили таємного радника Росії Федора Наумова з дорученням провести вибори гетьмана та полкових старшин в Україні.
1 жовтня 1727 р. у м.Глухові – гетьманській столиці Лівобережної України – панувало урочисте піднесення: козацька рада мала обрати нового гетьмана, яким став один із найдосвідченіших представників козацької старшини 73-річний Данило Апостол.
Щойно Данила Апостола обрали гетьманом України, незважаючи на поважний вік, він з ентузіазмом приступив до роботи над оздоровленням духовної й політичної атмосфери, яку залишила по собі в Україні Малоросійська колегія.
У день коронації Петра ІІ Апостол подав імператору петицію про повернення Україні старих прав і вольностей відповідно до договору Богдана Хмельницького і російського царя в 1654 році. Відповіддю імператора було встановлення так званих “Решительных пунктов”, які стали віднині своєрідною конституцією. Згідно з ними гетьман не мав права вести дипломатичні переговори; не мав права затверджувати генеральну старшину і полковників — це була прерогатива лише імператора Росії; для контролю за гетьманськими фінансами запроваджувалися посади двох підскарбіїв — один із них був росіянином, другий — українцем; податки за товари, які ввозили в Україну, мали йти до імперської скарбниці, існувала низка інших обмежень. Таким чином, часткове повернення Україні її прав і свобод було ні чим іншим, як тактичним відступом, своєрідною реакцією на зміну політичної кон’юнктури, в той час як стратегічний наступ на Україну не зупинявся.
Повернувшись додому, Апостол з молодечим запалом узявся за облаштування державного життя, кожен раз спотикаючись через обмеження, які запроваджувались “Решительными пунктами”. Це, звичайно, було сильним ударом по державності України. У цьому уряд Петра ІІ пішов далі від свого попередника Петра І. У деяких справах становище Данила Апостола було гіршим, ніж у його попередників, у тому числі й Скоропадського.
Після смерті Петра ІІ новим правителем Росії стала племінниця Петра І Анна Іоанівна. Нова імператриця відпустила додому в Україну сина гетьмана Петра і нагородила самого гетьмана орденом Олександра Невського. Розуміючи безнадійність будь-яких спроб добитися від царського уряду поступок у справі розширення політичних прав Гетьманщини, Апостол звертає пильну увагу на її господарський розвиток, піднесення добробуту населення. Спершу гетьман узявся за наведення ладу в судочинстві. Було проведено розслідування в дуже важливому питанні тієї епохи - в землекористуванні. Особисто гетьман брав участь у впорядкуванні видатків із державної скарбниці. Данило Апостол опікувався українським купецтвом, захищаючи його інтереси перед російською владою. Та й сам Данило Апостол був добрим підприємцем, неодноразово брав участь у великих торгових справах. Але, незважаючи на всі старання, йому не пощастило вберегти Україну від важких людських втрат на Гетьманщині. Так, 1731 року почалося будівництво військових укріплень між Дніпром і Дінцем, так званої Великої Української стіни. На цю роботу російський уряд вимагав відправляти українських козаків та простий люд. Вона тяглася кілька років і з військової точки зору була просто безглуздою, для захисту від татар і турків нічого не даючи. Проте ця робота з року в рік підривала здоров’я десяткам тисяч українців, яких тримали у нелюдських умовах.
Перед самою своєю смертю Д. Апостолу вдалося отримати в імператриці Росії Анни Іоанівни дозвіл на повернення в Україну «мазепинських» запорожців, які ще з 1716 року жили в Туреччині на території Олешківської Січі. Запорожцям повернули їхні колишні землі на Катеринославщині та призначили 20000 рублів річного утримання. Вони принесли присягу на вірність імператриці й незабаром взяли найактивнішу участь у російсько-турецькій війні.
На жаль, гетьман України Данило Апостол не дочекався позитивних результатів свого клопотання перед російською імператрицею, оскільки 17 січня 1734 року несподівано помер від апоплексичного удару (інсульту).
Поховано Данила Апостола з усіма можливими почестями в Сорочинцях, улюбленому місці його перебування, у вибудованій на його кошти мурованій Свято-Преображенській церкві, в асистенції самого Київського архієпископа Рафаїла Заборовського і цілого сонму духовенства.
Правління Данила Апостола тривало шість з половиною років, а фактично менше, бо останній рік гетьман хворів, хоч увесь час проводив інтенсивну боротьбу за автономію, за поновлення прав українського народу. Спокійний, розважливий, він був глибоко переконаним українським патріотом, який останні роки життя присвятив Українській державі, збереженню та охороні її незалежності.
І досі квітне козацька гілка
Доля нащадків “останнього козака” також заслуговує на увагу. Д. Апостол разом з дружиною Уляною із шляхетського роду Іскрицьких виростив і виховав сімох дітей: двох синів і п’ятьох дочок.
На початку XIX ст. рід Апостолів по чоловічій лінії перервався зі смертю Михайла Даниловича і був продовжений лише по жіночій лінії. Для збереження роду і прізвища, відомого від «предков по заслугам», останній з Апостолів звернувся 1801 р. до імператора з проханням, щоб маєтки і прізвище успадкував після його смерті двоюрідний брат, таємний радник Іван Матвійович Муравйов, котрий став називатися Муравйовим-Апостолом. Із цієї родинної гілки вийшли відомі керівники декабристського руху Сергій, Іполит та Матвій Муравйови-Апостоли.
Рід Муравйових-Апостолів існує і в наш час за межами України. Їхні нащадки живуть у Франції та Південній Африці.