(Продовження. Початок у №15-16)
|
|
| Дмитро Яворницький (сидить у центрі) серед учасників археологічної експедиції |
Похвальне слово упорядникові (книги спогадів про Д. Яворницького - ред.), його допитливості і таким книгам висловлює небайдужий до творчих людей, уважний до слова прозаїк-аналітик Михайло Слабошпицький, який, зокрема, наголошує:
„Миколу Чабана можна зустріти в кожному місті України, де архів. Мисливець за документами, колекціонер їх, знавець далеких подій і людей, він,охоплений спрагою все взнати, знайти безнадійно загублене, жадібно вслухається в таємничий шерхіт пожовклих од часу паперів, углядається в сторінки раритетних книг. Завдяки цьому знає далеке минуле так, мовби і народився, і живе в ньому. Іде він і туди, де немає архівів, — шукає людей, які несуть у собі відлуння давніх подій, жадібно розпитує їх про подробиці колись баченого й чутого або ж і просто вивчає пейзажі, серед яких відбувалися ті чи ті події.
Це - абсолютно виняткова фахова добросовісність: вивчити все, що можна вивчити, побачити все, що можна було побачити, почути все, що є змога почути. Нею надаровано зовсім небагато людей. Бо ж більшість із нас, дітей цього динамічного і суєтного часу, щохвилинно кудись квапиться й ковзає довкруж себе поверховим поглядом, нічого не бачить, нічого не чує і взагалі слабує на невиліковний пупоцентризм. Тому переважна більшість майже не має аніякогісінького уявлення про те, хто був на цій землі до нас, що було до нас і т. ін.
Чабан - і краєзнавець, і літературознавець, і текстолог, і біограф, і бібліофіл, і бібліофаг, і архівіст, і натхненний нишпора - одне слово, майже універсальний чоловік, якого веде в житті ота невтоленна жадоба пізнати непізнане, прочитати сторінки невідомого. Мені добре пам’ятається, як кілька років тому він був нам гідом у Січеславі (як і в нього, в мене язик не повертається пойменовувати мегаполіс на півдні України політичним назвиськом-покручем «Дніпропетровськ»). «Нам» - це групі українців із Торонто, які приїхали відкривати Канадсько-Український бібліотечний центр, та представникам виконавчої дирекції Ліги українських меценатів, що були в цьому індустріальному гіганті в справах Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика.
Я трохи знав тоді послужний список Миколи Чаба-на. Знав, що він - співавтор народної книги-меморіалу «33-й: голод», автор книжок про діячів українського національного відродження на Придніпров’ї: «Вічний хрест на грудях землі», «Січеслав у серці», «Січеславці у Центральній Раді», «Діячі Січеславської «Просвіти»; упорядник збірки літературно-критичних статей професора Петра Єфремова (брата академіка Сергія Єфремова) «Молитва Богу невідомому», знавець творів і спогадів політв’язня комуністичних концтаборів, розстріляного фашистами, Михайла Пронченка «Кобза» (співупорядник - син поета Анатолій). З його ініціативи і завдяки його зусиллям з’явилися друком історичний нарис Павла Козара «Лоцмани Дніпрових порогів» і його ж розвідка «На Дніпрельстан - через пороги».
Віддав Чабан данину і своєму видатному землякові Валер’янові Підмогильному, впорядкувавши збірку надзвичайно цікавих матеріалів про письменника «Нащадок степу» (книга з’явилася двома виданнями). З його рук пішло у світ і таке популярне в читачів видання, як «У старому Катеринославі (Місто на Дніпрі очима українських письменників, публіцистів і громадських діячів)». І це тільки найголовніші позиції з послужного списку трудоголіка Чабана.
|
|
| Скіфський стан на Хортиці |
Чабан показував давні споруди, а при тому читав із пам’яті, мовби з книги, десятки визначних українських імен, які мали найбезпосередніший стосунок і до тутешніх країв, і до національної історії. Особливо яскраво визернилася тема Яворницького, його подвижницького життя і його знаменитого музею. Видавалося, що Чабан не просто все те вичитав і вивчив, а що він упродовж довгих літ був одним із тих, хто оточував Козацького батька, як полюбляли називати (цілком заслужено!) видатного нашого козакофіла.
Я не знав тоді, що Чабан зібрав і видав окремою книжкою спогади про Д.Яворницького, що він співупорядник «Епістолярної спадщини академіка Д. І.Яворницького», що він буквально напам’ять знає листи діячів нашої культури до історика; одне слово, що в його особі маємо справді серйозного яворницькознавця.
Отож ця книжка - не випадковий епізод у біографії Миколи Чабана і не данина його земляцькому сантиментові до Яворницького. Це - один із підсумків тривалої і наполегливої роботи пошуковця. Друге, розширене й допрацьоване, видання матеріалів про Дмитра Яворницького стало результатом співдіяльності цілої групи людей. Поміж них передовсім треба назвати пана Юрія Костюка з Канади, сина Миколи Костюка (він працював з Яворницьким, і в книжці є його цікаві про те спогади), який уможливив появу видання своєю фінансовою підтримкою, члена Управи Братства ветеранів Української дивізії «Галичина» пана Андрія Коморовського, який мимоволі опинився в ролі виконавчого директора й менеджера видавничого проекту, за що принагідно складаю йому щиру подяку, і, звичайно ж, уже названого попереду упорядника.
Чи й треба казати про важливість таких видань, які олюднюють особу того, кого згадують, і Яворницький перестає бути для нас абстракцією, перед нами вимальовується його живий, яскравий образ. Ці матеріали несуть у собі численні прикмети часу, подробиці історії. Без таких книжок нам багато чого не зрозуміти в людях і подіях минулого.
- Звичайно, більшість спогадів стали з’являтися вже після смерті вченого, - відзначає Микола Чабан, - коли ще очевиднішим став масштаб цієї постаті.
Не менше п’яти спогадів Микола Чабан виявив на сторінках «Дніпропетровської газети» і криворізького «Дзвону», де в 1941-1942 рр. друкувалися спогади людей, які знали Яворницького, дружини Серафими Яворницької, поета Михайла Пронченка, прозаїка Олександра Девлада та інших.
Український поет Михайло Семенович Пронченко, автор поетичних збірок «Штурмую надра» і «Кобза» під впливом творів Андрія Кащенка і Дмитра Яворницького захоплювався історією України. Як драматургові його перу належать історичні драми «Мазепа», «Тарас Трясило», «Байда».
...«Навіки полюбив я ту справу, якою живе славний академік, - щиро зізнався Михайло Пронченко. – Я зрозумів, що поборник України - то є людина з великої літери.
Коли я дивився у спину академіка, мені не вірилося, що цій людині близько 80 років. Це була жвава, рвучка і бадьора постать, яка з кожним українським словом тремтіла, запалювалася, поривалася цілувати ті уста, з яких зринало щире українське слово. Голова моя запаморочувалася від думки про те, що людина, котра читає мої вірші, бачила на власні очі і тиснула руку Борису Грінченку, Карпенку-Карому, художнику Мартиновичеві, художнику Рєпіну, письменнику Льву Толстому, вченому Дмитру Менделєєву, незабутній Лесі Українці, і ще, і ще! І ця рука, холодна вже від старості та спрацьованості, тиснула мою руку, руку, що тільки-но починала намацувати стежку до життя.
Дитячими ногами я сходив усі місця колишнього Війська Запорозького. Був на Хортиці, був у м. Запоріжжі, на могилі останнього кошового Задунайської Січі Гладкого, був на Жовтих Водах - місці історичної битви українського народу на чолі з Богданом Хмельницьким проти шляхетських полчищ. Був у Олешках, на Кам’янці та Конці. Був у Новомосковську — в запорізькому соборі, що за козаччини звався Самарським. Був на Микитиному Розі, був на Томаківці. Кожен кущик, кожен цаль землі оглянув на Чортомлику, на Скарбному... Був у Капулівці - на могилі славного лицаря Запорожжя Івана Сірка, на руїнах останньої Дніпровської Січі в селі Покровському, був на Запорізькому урочищі, що супроти села Покровського - місця Підпільненської Січі.
І скрізь, де б я не був, всюди поруч з лицарями Запорожжя згадували селяни про свого поважного приятеля академіка Дмитра Яворницького. Хотілося мені бачити запорозьких лицарів нашої землі, знаходив я уламки запорозьких пістолів та шабель, хотілося бачити бодай маленьку річ, що була в руках овіяних вічною славою лицарів України, незабутніх січовиків.
З такою ж силою хотілося мені бачити того, кого селяни згадували нарівні з ім’ям Івана Сірка. Хотілося мені на власні очі бачити вкритого не меншою славою, ніж запорожці, Дмитра Яворницького.
І ось, заробивши на будівництві Мерефо-Херсонської залізниці кілька грошенят, я разом зі своїм приятелем та земляком Федором Морозом помандрував до м. Січеслава (Катеринослав, Дніпропетровськ), щоб на власні очі побачити Дмитра Яворницького, побачити витвір Дмитра Яворницького — Січеславський історично-археологічний музей південної України. Було мені тоді 18 років. Не наважувався я ступити перед очі сивого, вкритого славою академіка. Мене підбадьорив незабутній приятель, який, очевидно, загинув у більшовицькій неволі, молодий на той час український письменник Василь Чапля, який був добре знайомий з академіком Яворницьким і розвіяв мої сумніви щодо побачення зі славетним академіком».
...Неволя, глум і наруга передчасно звели в домовину славетного академіка і батька. Але в могилу навіки-вічно лягло і те страшне іго, що закатувало Дмитра Яворницького.
Незабутні навіки слова, які часто повторював славний академік: «Лиха іскра поле спалить, та й сама щезне!»...
... Микола Чабан відзначив, що й – «потім, по війні, на імені Яворницького лежала негласна заборона, хоч саме тоді жило ще чимало сучасників, які могли б поділитися цінними спогадами про академіка. Лише в часи хрущовської «відлиги» стали з’являтися прихильні до особи вченого спогади. 1963 року вийшла книга біографічних оповідань про Яворницького І. Шаповала «В пошуках скарбів», а 1972 року - наукова біографія М. Шубравської «Д.І. Яворницький. Життя, фольклористично-етнографічна діяльність».
У січні 1988 року в кількох номерах часопису «Україна» під назвою «Невмируща душа Запорожжя» з’явилася низка спогадів сучасників про Д. Яворницького, опублікованих Іваном Шаповалом та Миколою Шудрею. Так, поступово стала ширшати мемуарна література про вченого. Як переконається читач нинішнього збірника, спогади про Яворницького друкувалися не лише в Києві чи Дніпропетровську, але й у Варшаві, Москві, Вінніпегу, Торонто, Лондоні... Скрізь, куди доля закинула українців, вони зберегли вдячну пам’ять про «запорозького батька».
(Продовження у наступному номері)