|
|
| Храм Покрови у селі Рубанівське |
Козацьке коріння
Серед перших – легендарний козак Прокіп Рубан, який, певне, отримав таке прізвище, тому що був відчайдушним рубакою у борні з ворогами, вправно володів смертельною для непроханих зайд зброєю – козацькою шаблею.
Як свідчать історичні джерела, село було засноване Прокопом Рубаном наприкінці XVIII століття, після жорстокого знищення Запорозької Січі російською імператрицею Катериною II. Але вціліле козацтво не скорилося підступному окупаційоному режимові – хто продовжував боротьбу зі зброєю в руках, а хто створював на рідній землі нові села, хутори, господарства, працював від зорі до зорі в ім’я майбутнього, своїх дітей та онуків.
Серед останніх, певне, був і запорозький козак Рубан. Його могила й до сьогодні зберігається на цвинтарі Свято-Покровської церкви, що повернулася в село. Вдячні нащадки-земляки поставили на пагорбі символічний камінь. Рубанівці добре усвідомлюють, що зберігати свою історію, минуле означає плекати і мати своє майбутнє. На тому вони стоять, тим і живуть!
|
|
| Свяшеник Василь Пишний |
Дорога до храму
Сама Свято-Покровська церква, або храм Покрови, де покоїться прах засновника Рубанівського, є одним із найвизначніших історичних і архітектурних пам’яток не лише села, району, а й Дніпропетровщини. Він належить до Української православної церкви Київського патріархату.
Офіційна історія ж свідчить, що Свято-Покровська церква була закладена у другій половині XIX століття родовою дворянкою Катериною Павлівною Василенко. Вона збудувала її у своєму маєтку на красивому березі річки Роставиці. Згідно з місцевою легендою - на згадку про загиблого сина-декабриста. Тому, певне, у народі її ще називають «Червоною Церквою». А можливо, є й інші версії…
У 1904 році Катерина Павлівна, яка багато зробила для розвитку Рубанівського, повернувшись із паломництва до Єрусалима, вирішила залишити мирське життя і на свої кошти поруч збудувала жіночий Свято-Знаменський монастир, де через три роки спочила у Бозі в сані ігуменії. Після 1917 року монастир більшовики закрили, черниць розігнали, а багатьох зґвалтували й замордували. Труну з останками його засновниці викинули на смітник. Але вдячні місцеві жителі перенесли їх опісля до Свято-Покровської церкви. Сьогодні є чимало свідчень про чудесні знамення біля труни ігумені Єлизавети…
Сумна доля спіткала на початку минулого століття і сам храм Покрови. У 1918 році під час літургії до церкви увірвалися озброєні більшовики. Вони схопили отця Олександра, що правив службу в Рубанівському з початку століття, вимагаючи віддати церковні цінності. Але отримали рішучу відмову. Озвірівши, мордували його, викололи очі і, зробивши живою мішенню, розстріляли. А потім вкинули у криницю. Миряни таємно дістали тіло й поховали біля вівтарної стіни храму, зрівнявши могилу з землею - щоби оберегти від глумління біль-шовицького атеїзму…
У 60-ті роки минулого століття храм Покрови пережив важкий період – руйнацію, а згодом і закриття. Це було у часи так званої «хрущовської відлиги», коли багато людей повірили у повернення історичної пам’яті, справедливості, за що й дорого поплатилися …
Лише у 1991 році, після проголошення незалежності України, багатостраждальний храм Покрови на прохання жителів села Рубанівське було знову відкрито. Зареєстровано церковну общину. Під час ремонту цієї унікальної культової споруди знайдено поховання убієнного у 1918 році ієрея Олександра. Його останки й одяг залишилися нестлілими, їх перенесли до храму, в якому священик колись правив службу. Свідчать, що біля його труни здійснюються тілесні й духовні зцілення, люди вирішують різноманітні житейські проблеми. Віряни шанують пам’ять свого ієрея.
А у вересні 2001 року Васильківська райрада ухвалила рішення про створення на території Свято-Покровського храму історико-культурного заповідника. У постійне користування місцевій православній общині було передано земельну ділянку площею понад 27 гектарів. Територія упорядковується, тут висаджено фруктовий сад, розбиті городні грядки, квітники, облаштована нижня церква, у дворі знаходиться колодязь із цілющою водою.
|
|
| Церковна громада храму Покрови |
Пам’ять і сьогодення
Сьогодні гордістю рубанівського храму Покрови, окрім його релігійної діяльності, є просвітительська робота на ниві українського національного , державного відродження. Перш за все, мається на увазі випуск часопису «Навіки». Здебільшого ось уже протягом кількох останніх років він виходить до православних свят – Різдва, Пасхи, Покрови тощо. Знаково, що в усіх виданнях присутня козацька тематика. Особливо це відчувається у липневому виданні за минулий рік, присвяченому святим апостолам Петру й Павлу. У ньому – змістовні статті про їх тезок – останнього запорозького кошового Петра Калнишевського та наказного гетьмана України Павла Полуботка, учня й сподвижника Д. Яворницького академіка П. Козара, відомого вченого С. Єфремова, страченого радянською системою. Журнал подає багатющий історичний, етнографічний, фольклорний матеріал. На своїх майстерно ілюстрованих сторінках він знаходить місце для сучасної поезії і прози. Широка його автура – від талановитих дітей до сивочолих людей.
Часопис випускає у світ чимало додатків у вигляді буклетів, дороговказів, молитовників, святкових карток. А головне – цікавих і змістовних збірок, книжок. Серед таких – твори призабутого, але конче талановитого українського поета XIX століття, земляка із Наддніпрянщини Івана Ман- жури «Десь – то-не-десь» («Степові думи та співи»), колишнього в’язня сталінських таборів, письменника з Дніпропетровщини Миколи Невидайла «Україна від прадавніх літ до сучасності», твори інших цікавих літераторів-земляків.
І всім цим сердечно переймається священик Василь Пишний, що вже багато років служить у храмі Покрови. Аналогів такої сподвижницько-просвітницької праці на релігійній ниві сьогодні важко знайти в усій Україні. А в козацькій Рубанівці ці паростки уже давно пробили зимовий наст.
Ось такий він – історичний і сучасний храм Покрови у Рубанівському, в якому тепер, як і колись, українське козацтво традиційно відзначає всі православні свята, особливо своє – Покрову!
Для спраглої душі
Наша оповідь про козацьке поселення Рубанівське, що лежить побіля річок, які впадають у Славутич, про минувшину і сьогодення храму Покрови була б дещо куцою, коли б ми не мали спілкування з непересічною особистістю на теренах-стернях рідної землі української. Тож – коротенька розмова-інтерв’ю з шановним священиком церкви Покрови, що на Дніпропетровщині, отцем Василем Пишним.
- Отче, будь ласка, заглянемо у Вашу метрику: де й коли народилися? Дитинство, юність Ваші як протікали?
- З’явився я на світ Божий у воєнному 1943 році в козацькому селі зі славними запорозькими традиціями Лоцманське Широке. Опісля школи навчався далі. Закінчив Ленінградську духовну семінарію. Священик – з 1969 року. Служив у Ярославлі, Бодайбо. А тепер ось уже більше десятиліття – у рідних придніпровських краях, а точніше – в селі Рубанівському.
- Чи жива пам’ять дитинства, згадки про Вашу малу батьківщину? Ми відшукували на усіх мапах, в усіх атласах поселення Лоцманське Широке, але так і не знайшли… Чому воно щезло з карти сучасної України?
- Відповідаючи на це запитання, буду спиратися не лише на свої юнацько-дитячі спогади, а й на фактуру, що виклав у своєму ґрунтовному дослідженні «На Дніпрельстан через пороги» краєзнавець Павло Козар.
Поселення Лоцманське Широке неспроста мало таку назву. Воно було розташоване упродовж 15 км окрай левад двох річок – Мокрої і Сухої Сури, на відстані десяти кілометрів від легендарного, найнебезпечнішого дніпровського порога, що в народі й називали відповідно – Ненаситець. Землі довкіл Широкого – таке ймення нині носить моє рідне село – віддавна належали лоцманам-козакам, що проводили судна, чайки запорожців, земляків і гостей через усі дев’ять дніпровських порогів. А це була дуже відповідальна справа, небезпечна – на рівні життя і смерті.
|
|
| Журнал «Навіки» видає церковна громада храму Покрови |
Зажурився ти, наш Павле,
Наказний гетьмане:
Ой, коли ж то Україна
Терпіть перестане?
Ой, не скоро перестанеш
Нарікать на долю,
Впала рідна Україна
В московську неволю.
Дармо просиш в Петербурзі
У царя-тирана,
Не дозволив цар козацтву
Вибирать гетьмана.
Бо задумав Україну
З Москвою зрівняти;
Робить москалям комірне
Із нашої хати.
Ідуть посли й від козацтва
Й від пана Данила.
Тої смілості цареві
Вже знести не сила.
І Полуботка-гетьмана
Каже закувати,
Як же смів він москалеві
Про волю казати!
І Павло вмира за волю
В Петровій в’язниці.
Запанував князь Голіцин
В гетьманській столиці.
(З журналу «Навіки»)
- Що ще відомо Вам із літопису рідного Широкого, чи є перспектива щодо його подальшого розвитку?
- Дніпровські лоцмани – наші мужні пращури – вільно селилися тут: у Зеленому Лузі, Дикому полі. Займали стільки землі, скільки хто хотів і міг обробляти. І мали вони такі колоритні, суто українсько-козацькі прізвища, якими й нині пишаються їхні нащадки з рідного села: Козарі, Бакуми, Кирейки, Пишні, Бондарі, Моцні, Костюченки, Олійники…
Згодом майже всі вони породичалися між собою. Тому тоді село, хоча було велике, «широко-довге», жило однією вільною братською сім’єю – від окрайця до окрайця вулиць усі зналися, як рідні.
|
|
| На Зелені свята |
- Та невже ж такі були усі рідні? А кріпацтво, що невдовзі налетіло саранчею на українські землі?
- Зауважу, що в нашому селі ніколи не було кріпацтва, панщини. Тому широчани до свого часу слушно говорили: «Ми були вільними, свобідними аж до революції!» А що сталося опісля вУкраїні, те не оминуло й Широкого…
У селі була козацька церква, дві добротні цегляні школи – початкова й середня. Церкву зруйнували-розвалили у 30-х роках минулого століття. Початкову школу закрили, а середня ще діє. У мене, як і в моїх земляків-широчан, жевріє надія, яка кріпиться вірою, що сільську церкву, врешті, відбудують, а з початкової школи буде зроблено музей історії лоцманів Дніпрових порогів – на чолі з Ненаситцем!
- Отче Василю, Ваш батьківський край – Дніпрянщина. Рідне Широке і не менш дороге серцю Рубанівське розташовані в земних масштабах майже поруч. Останній часовий термін Вашого життя – служіння проводите в храмі Покрови. Що скажете про свій прихід, що вже зроблено, на що плекаєте надію?
- Наш прихід живе сьогодні звичайним общинним устроєм: богослужіння, релігійні заняття, будівництво. Маємо свої городи, то вже засолили огірки, зробили інші заготівлі на зиму. Годуємо-пригощаємо всіх, хто до нас приїздить на службу, на свята – від трьохсот до тисячі душ. Постійно ж у нас мешкає від 30 до 50 людей.
Головне для нас – щоби людина зростала, збагачувалася духовно – в пізнанні православної віри, в любові до України. Після кожного богослужіння проводимо братські бесіди на ті духовні теми, що нині хвилюють усіх і кожного. А ще ми завершуємо будівництво богословної школи, де буде кілька класів: віри, історії, музики, іконопису, іноземних мов, природознавства, сільськогосподарський, комп’ютерний тощо.
- Та це ж, виходить, - не церковна школа, а принаймні сучасний ліцей! Хто ж навчатиме дітей? Де візьмете наставників-педагогів?
- Викладачами у школі будуть наші прихожани. Десять із них, кого ми матеріально підтримуємо, вже навчаються у Київській і Полтавській духовних семінаріях. Та й серед інших прихожан-рубанівців є досить високоосвічених людей. Так що є кому навчати. І кого навчати!
До того ж наші прихожани-лікарі надають консультативну і практичну допомогу хворим, які звертаються до нас. На свята зазвичай влаштовуємо різноманітні змістовні концерти, в яких беруть участь як фольклорні ансамблі, так і артисти вітчизняних театрів опери та балету, філармонії. А ще у нас є свій хор, де співають від душі і серця – всі бажаючі! Взагалі у нашому храмі Покрови завжди приймаємо усіх, у кого трапилася життєва криза, хто, як кажуть, збився зі шляху і потрапив у халепу, а що найстрашніше – опинився біля прірви. Намагаємося допомогти усім повернутися до нормального життя. Дехто так і залишається з нами – назавжди.
- Без сумніву, у добрій справі допомагає сам Бог. Але у наш час, як і колись, не обійтися без благодійників, щирих спонсорів?
- Це так. Нам допомагають багато добрих людей. Усіх і не перелічити. Пропонують підтримку звідусіль: з України, Нідерландів, Америки, Англії, Росії, Австралії, Швейцарії. Свята подяка всім благодійникам, добрим людям. І дай їм, Боже, здоров’я!
- Наостанок традиційно - про плани на майбуття.
- Планів у нас багато. Нині працюємо над кількома проектами. Серед них: новий храм, притулок із лікарнею, музей витинанки та писанки, готель із трапезною, планетарій, млин. Також клопочемо над упорядкуванням усієї території заповідника, який маємо перетворити в духовний закуточок для кожної спраглої душі.
- Тож нехай Вам, прихожанам, землякам щастить! З Богом, де - віра, любов і надія.