Для мене кобзарська школа стала школою життя. І хоча перед тим мене виховував дід – колишній воїн УПА, але завдяки моєму наставникові Василеві Литвину я отримав справжнє виховання у патріотичному дусі. Більшість із нас мають свої сім’ї, але своє стрітівське коріння не забуваємо. І сьогодні, під’їжджаючи до Стрітівки, де я не був кілька років, відчув, як у серці щось тьохнуло.
Тарас Шушайло, випускник
Стрітівської вищої педагогічної школи кобзарського мистецтва
Україна – європейська держава з давніми традиціями. Як висока й міцна будівля тримається на наріжних стовпах, так і традиції, у яких живе дух народу, мають свої джерела, свої витоки, свою першооснову. Серед таких стовпів, які невидимою ниткою зв’язують минуле із сучасним, а певно, й майбутнім, є сакральні для нашого народу школи, а можливо, і цілі пласти народного мистецтва. Решетилівська вишивка й опішнянський посуд на Полтавщині, петриківський розпис на Дніпропетровщині, центри писанкарства та різьби по дереву на Івано-Франківщині і багато інших. У цьому вінку достойників яскравою стрічкою розвивається Стрітівська вища педагогічна школа кобзарського мистецтва – єдиний на теренах України спеціалізований навчальний заклад, де навчають і виховують кобзарів.
Кобзарі завжди були носіями вільного духу, правди і протягом багатьох віків, саме із вуст у вуста, від кобзаря-діда через батька і сина передавалося слово правди до онука і правнука. Талановиті співці з народу у піснях і думах фіксували правдиві моменти історії і завжди знали більше, ніж інші, а отже, були небезпечні. Тому й не дивно, що у різні, особливо тоталітарні, часи були переслідувані. Кобзарі, часто сліпі, бачили світло правди краще, ніж зрячі, і несли його крізь віки. Кобзарське мистецтво, власне, як і все, що пов’язувалося з українським національним, протягом багатьох віків намагалися заборонити і просто цинічно знищити, але, як і народ, з його невід’ємним атрибутом – мовою, а отже, й піснею, воно вижило. І не в останню чергу завдяки таким сильним духом людям, про яких зараз піде мова.
|
|
Школа українських гомерів
Село Стрітівка знаходиться за 70 кілометрів від Києва і, на перший погляд, мало чим відрізняється від інших сіл. Проте унікальність його в тому, що тут розташована єдина в Україні школа кобзарського мистецтва. Є справді святі місця і культові предмети, наприклад, ікони, що своїм животворним миром здатні зцілювати тіла і душі - роками намолені атрибути. Таку силу, щоб зцілювати людські душі, здавна мали і давні гомери України – кобзарі. Передбачаючи крах тоталітарної держави й виникнення Української, а отже, за духом козацької і кобзарської, у 1989 році кілька справжніх патріотів, серед яких відомий кобзар Василь Литвин, його колега, учитель Стрітівської восьмирічки Володимир Горбатюк, директор місцевої школи Галина Іванова та її чоловік, тодішній голова колгоспу Олексій Іванов, вирішили створити школу, де б діти отримували музичну освіту, навчалися співу та грі на бандурі. Іншими словами, вирішили попередити зникнення кобзарського мистецтва в Україні як явища. Це робилося щиро, але й з острахом, оскільки вплив серйозних дядьків з високих партійних кабінетів тоді ще був великим. Засновникам неодноразово доводилося відповідати на питання компартійних босів і співробітників КДБ про будівництво «осиного гнізда націоналізму». Та все ж тоталітарний лід почав скресати, і в ті, справді доленосні, часи ідеї кобзарської школи своє плече підставили голова Українського фонду культури Борис Олійник і письменник Олесь Бердник – люди знані й авторитетні.
Власне, школа почалася з того, що Василь Литвин узяв у науку кількох здібних учнів з метою передати їм своє уміння й досвід гри на бандурі.
«Коли прийшли в цю школу, ніхто з нас не володів бандурою. А про кобзарство ні сном ні духом не знали, - розповідає випускник першого набору Олександр Данилюк, який 20 років тому приїхав на Київщину з Тернопільщини, – але ми були як одна сім’я. Коли якась проблема – ти міг зателефонувати викладачу хоч серед ночі. У цій атмосфері сільського затишку з нас, дітей, ліпили особистостей. На першому наборі нас було 24, були свої труднощі, притирки, «розборки» з місцевими, але ми відкривали для себе багато цікавих речей у плані народознавства, фольклористики, українського співу. Доля так склалася, що нас розкидало по різних галузях, проте значна частина залишилася в музиці. Пісня в душі залишилася назавжди».
«Сьогодні, коли глобалізація нав’язує нам фінські телефони, китайський одяг, особливо важливо зберігати те, що нас, українців, єднає, – нашу пісню, бандуру. І дуже важливо, що саме молодь, приймаючи цей інструмент із рук наставників, несе українське кобзарське мистецтво у світ», - говорить народний депутат України Володимир Макеєнко, опікун Стрітівської школи.
Завдання – виховати особистість
За двадцять років свого існування Стрітівська школа стала рідною домівкою для двох сотень її вихованців, які здобули тут не лише добротну музичну освіту, але й стали носіями справжньої великої культури.
За ці роки траплялося різне. Особливо важкими були перші роки роботи. Турбувало все, особливо набір. «Абітурієнти йшли до нас з острахом. Був рік, коли ми набрали лише двох учнів, – згадує незмінний директор Стрітівської вищої педагогічної школи кобзарського мистецтва Галина Іванова. – Сьогодні до нас приходять переконані абітурієнти, які справді хочуть мати справу з бандурою, піснею. Усі п’ятеро цьогорічних першокурсників мають музичну освіту. Гордість нашої школи – Максим Куценко, нині соліст Київської національної капели бандуристів імені Малишка. Володимир Гришко вніс нашого Максима у список найкращих тенорів України. Коли які невдачі, кажу: Бог із ними. Варто за 20 років випустити хоча б одного такого талановитого студента, як Максим, то вже велика честь школі».
І не дивно, адже стрітівським студентам викладають знані майстри вокалу, диригування, гри на бандурі, основ практичного кобзарства з провідних навчальних закладів Києва. Серед них – народні артисти України Володимир Кушпет, Григорій Верета та інші. Крім того, тут опановують акторське та ораторське мистецтво. Адже кобзар не лише співець і музикант, а й носій української ідеології, філософії. Більшість вихованців по закінченні школи стають не лише чудовими музикантами, а й високоосвіченими, духовно багатими людьми. Цьому сприяє особлива обстановка в стінах закладу, яка направлена на те, щоб кожен учень став особистістю. Тому в школі широкого застосування набули методи педагогіки співробітництва учня і вчителя, педагогіки успіху й оптимізму. «Головне завдання вчителя – створити умови для розвитку дитини», - переконана заступник директора з навчально-виховної роботи С.Колосовська. – У Стрітівській школі прагнуть розкрити талант дітей у різних проявах: тут поглиблено вивчають предмети філологічного циклу, вивчаються старосвітські музичні інструменти. Крім того, старшокласники мають змогу працювати в секціях фольклористики та мистецтвознавства. Є навіть свій друкований орган – газета «Кобзарський шлях».
Нині тут навчаються обдаровані 14-15 річні діти з усієї України. Проживають у гуртожитку, мають триразове безкоштовне харчування. Віднедавна отримують стипендію у розмірі 400 гривень, що для села не так вже й погано.
За гарну музику – добрі слова
Безперечним є факт, що українське поступово оживає, національні гени, які три століття знаходилися у стані анабіозу, нарешті прокинулися від сплячки. Про це яскраво свідчить такий приклад. Ще двадцять років тому, коли стрітівські кобзарики виходили на сцену місцевого будинку культури, люди квапливо залишали залу. Тепер, коли виступають вихованці школи, - яблуку ніде впасти. Більше того, для села, району, області і навіть країни школа вже дала неймовірно багато. За словами її директора, 56 студентів за рік готують і дарують людям більше 100 концертів. Платні не беруть – все за добрі слова.
|
|
Музикальні фабриканти
Була у Галини Михайлівни мрія: створити у селі фабрику музичних інструментів. Коли єдине у цій сфері підприємство – Чернігівська фабрика музичних інструментів – заповідала довго жити, подружжю Іванових випало побувати в її цехах. Олексій Пилипович «сфотографував», як має працювати цех, і «переніс» технологію під дах новоствореної майстерні у Стрітівці. Ось де стали у пригоді золоті руки й досвід механіка Іванова. Спочатку на базі шкільної майстерні виник невеличкий цех з ремонту бандур. За допомогою спонсорів закупили деякі верстати і самотужки давали друге життя старим інструментам, а згодом власними силами налагодили виробництво нових, і кобз, і бандур. Виготовлення бандури – складний технологічний процес. Для цього господарі знайшли групу інженерів, які виготовили ексклюзивний варіант деревообробного верстата з програмним забезпеченням. Обладнання «влетіло» аж у 72000 гривень, але обласне управління освіти надало ці кошти. Тож нині до повноправних господарів стрітівської фабрики Олексія Іванова і Володимира Гері часто приходять студенти, й не лише щоб вивчити будову інструмента, а й зробити бандуру для себе своїми руками. Сьогодні майстерня вже має замовлення зі сторони, а це означає, що майстри повністю освоїли це складне мистецтво. За останній рік у майстерні повернули життя 17 шкільним бандурам та трьом старовинним інструментам. Добра традиція стрітівської школи – дарувати своїм випускникам бандуру – буде мати продовження. До речі, бандура – інструмент не дешевий, його ціна – 8 тисяч гривень.
Кобзарський рекорд України
Стрітівчани дбають не лише про своїх вихованців, але й ініціювали яскраве видовище. Влітку цього року організували кобзарський фестиваль «Козацька ліра». До Стрітівки з’їхалися народні співці з усієї України. Мабуть, це був найчисленніший зліт співочих філософів з часів сумнозвісного з’їзду кобзарів у Харкові в 1934 році, що став останнім заходом для більше ніж 200 кобзарів і лірників.
«На сцену піднялося дуже багато кобзарів. Довкола раптом запанувала тиша, а вже за мить лунало чарівне плетиво молодецьких голосів, голоси бандур, кобз... Від могутнього «Реве та стогне» здригнулася земля, пагорби луною повернули звук, і здавалося, що музика ллється з усіх боків. Можливість таке побачити випадає, либонь, раз у житті», – так висловив свої відчуття свідок події Богдан Ковальчук.
Успіх був неймовірний. На «біс» довелося співати ще раз. А потім представник Книги рекордів України оголосив про новий рекорд України – вперше в історії 176 кобзарів одночасно виконували безсмертний твір «Реве та стогне» на слова свого побратима, великого Кобзаря Тараса Шевченка.
Кажуть, що один кобзар міг підняти бойовий дух козацької сотні. А коли збирається сила-силенна кобзарів, то вони можуть підняти і дух всього народу. Тому таку музику потрібно слухати постійно, бо вона, пройшовши по крутогорах і занедбаних стежках через віки, вселяє в наші душі віру й надію у світле майбутнє.