«Правдешній Малої Росії син, ... Самуїл Васильович Величко»

Козацький літопис канцеляриста Війська Запорозького Самійла Васильовича Величка, що прийшов у світ 340 років тому, 11 лютого 1670 р.

Саме так називав себе колишній канцелярист Війська Запорозького, так було підписано найфундаментальніший твір козацького літописання, в якому автор звертався до сучасників та майбутніх поколінь „читальників-співвітчизників”.

340 років тому, 11 лютого 1670 року, прийшов у світ справді „істинний син України”, один із українських геніїв, найвизначніший козацький літописець Самійло (Самуїл) Васильович Величко. Нелегко окреслити його життєвий шлях, оскільки відомості про нього, що дійшли до нас, досить скупі, в основному це свідчення самого Величка про себе у Літописі, але вони фрагментарні. Ймовірно, народився на Полтавщині, походив із значного козацького роду.

Достеменно відомо, що Самійло Величко навчався у Києво-Могилянській академії, яка на той час була центром просвіти, науки і культури на південно-слов’янських землях. Програма цього закладу відповідала рівню західноєвропейських університетів і академій. Заснована Петром Могилою київська школа стала ідеологічним центром підготовки української національної революції середини ХVІІ століття (Національно-визвольної війни українського народу проти польської шляхти 1648-1657 рр.). З академії вийшов той знаменитий стан військових канцеляристів, який, за висловом М. Грушевського, „підготував українське національне відродження, себто армію урядовців полкових та генеральних канцелярій”, „серед яких були письменники, вчені, дипломатичні діячі - українські патріоти-автономісти”, як їх характеризує відомий український історик О.Оглоблин.

Важливу роль у процесі навчання і виховання в Києво-Могилянській академії мала бібліотека. Її фонди, про які ми можемо говорити сьогодні тільки по документах, які дійшли до нас, свідчать про широкі наукові і загальноосвітні інтереси викладачів і студентів Академії, їх знайомство з досягненнями світової науки і культури. Основу бібліотеки склали багате книжкове зібрання Києво-Печерської лаври, особиста бібліотека Петра Могили, яку він заповів Академії незадовго до смерті. Петро Могила передав своїй вищій школі 2130 вітчизняних і зарубіжних видань: інкунабули, літописні джерела, твори з історії, літератури, теології, філософії. Була в бібліотеці і настільна книга істориків того часу „Вступ до історії європейської” Самуїла Пуфендорфа. У стінах академії Самійло Величко опанував п’ять іноземних мов, у тому числі: польську, німецьку та мову дипломатії - латину.

До 1690 року відноситься перша згадка про С.Величка. Як пише сам про себе літописець: „Цього ж 1690 року, на самому початку його, в міжсвяття Різдва Господнього, я, письменник і оповідач цих літописних діянь, маючи кільканадцять років, почав служити Запорозькому Війську в поважнім домі одного з панів малоросійських, шляхетного пана його милості Василя Леонтійовича Кочубея, який був під час гетьманства Мазепи військовим генеральним писарем. Я служив вірно і старанно, як веліла мені моя гідність, не тільки в усіляких домашніх справах мого пана, а найбільше писарем, включаючись до найпотрібніших і секретних на той час військових справ. Навіть до тих, що йшли самому...всеросійському монарху Петру Олексійовичу, так само і в циферних монарших справах, що були тоді від гетьмана до господарів волоського та мултянського при відправленні від мого пана кореспонденції, про яку не знала військова канцелярія. Послуживши в таких великих невсипущих стараннях 15 років, я був завдяки тій моїй службі відправлений до військової генеральної канцелярії, - це сталося на початку 1705 року, де поміж іншої братії моєї був я не останній в писарських справах протягом чотирьох років”. З цих свідчень Самійла Величка видно, що він швидко входить у довір’я свого патрона, виконує особливі доручення - секретну переписку від гетьмана до очільників сусідніх держав. У 1705 році Величко отримує підвищення по службі - переходить до Генеральної військової канцелярії. Дослідник Літопису С. Величка Я. Дзира зазначав: „До військових канцеляристів нелегко було потрапити, належало мати достатні докази чесної поведінки і доброї моралі і про здобуту науку в Київському колегіумі: достатнє знання граматики, синтаксису, риторики і хоча б першої основи знань філософії, особливо логіки”. Майже чотири роки, від початку 1705 року до батуринської трагедії 1708 року, С. Величко працював військовим канцеляристом у Батурині, брав участь у секретній кореспонденції гетьмана І. Мазепи, а отже, мав доступ до документів. У цей час С. Величко почав вивчати архівні джерела, збирати і колекціонувати їх, згодом вони стануть основою літопису; мав власну бібліотеку, й нині в московських архівах є книги з автографом: „З книг Самоїла Величка, канцеляриста”.

Батурин, де жив і працював С. Величко, був не тільки резиденцією І. Мазепи, столицею Гетьманщини, а й столицею духовності і культури. Величко мав можливість спілкуватися із знаменитим архітектором А. Зерникау, відомим українським письменником і церковним діячем Дмитром Тупталом (жив у скиті під Батурином), перу якого належить багатотомний збірник „Четьї-Мінеї”, що став найпопулярнішою книгою в освічених колах ХVІІ - ХVІІІ століть. Як слушно зауважив О.Оглоблин: „...творча, багатогранна і плідна активність мазепинської України в царині культури створила ідейні передумови і для нового вирішального напрямку політики гетьмана Мазепи - емансипації від Москви в ім’я відновлення державної незалежності України”.

Брав Самійло Величко участь і у військових походах. Про це він пише у передмові до першого тому Літопису: „У ті роки, коли шведські війська перебували в Польщі та Саксонії, я проходив з помічним малоросійським військом, яке було послане за монаршим ...указом на допомогу полякам проти шведів (події 1700-1704 років - прим. авт.), через тогобічну малоросійську Україну, що лежить на захід від Корсуня й Білої Церкви”.

Славу нашу сховано під плащем нікчемних лінощів

Погром Батурина, поразка шведського короля Карла ХІІ та українських козаків на чолі з гетьманом І. Мазепою під Полтавою стали великою трагедією для України і українського народу. Десять довгих років, до 1718, С. Величко провів у тюремному ув’язненні. Ймовірно, його було випущено на волю за сприяння сина В.Л. Кочубея - Василя Васильовича. Звільнившись, Величко оселився спочатку у Диканьці, а потім - у селі Жуках - маєтку В.В.Кочубея. Доля подарувала йому ще десять років життя, які були роками плідної праці. 1720 року була закінчена перша частина Літопису - „Сказаніе о войнь козацкой зъ поляками, чрез Зьновія Богдана Хмельницького, Гетьмана войскъ Запорожскихъ, въ осми лътехъ точившойся”, що охоплює період Хмельниччини та початок Руїни до 1659 року; друга частина - „Повъствованія летописная о малоросійскихъ и инихъ отчасти поведеніяхъ собранная и зде описанная”, присвячена подіям 1660-1700 та 1720-1723 років. Останньою працею С. Величка був переклад „Космографії”, який робив для того, щоб „звідомити ласкавого читальника про речі невідомі, які є в цілому підсонні”, щоб він (читальник) міг „довідатися про численні й різні на всій земній кулі людські племена й монархії, про їхнє життя та звичаї, про великі міста, гори, моря, острови, річки”, бо без такої „книги про ті речі і стани не зміг би аж ніяк довідатися”. Так писав літописець у передньому слові до „Космографії”. Власне, з цього вступу ми довідуємося про суттєву деталь останніх років життя Самійла Величка - він осліп. „...Зволив я отрокам, - пише Величко, - що при мені вчаться письму, для тієї потреби переписати все те з рукопису. Молю ж тебе не гніватися на мене за численні у ній пропуски й помилки. І хоч я й велів коригувати при мені, але сам не маю змоги бачити писання; ...отож вони, уникаючи за ті свої в писанні помилки достойної кари, заховалися від неї брехнею й неправдивою коректурою, легко мене в тій мірі, незрячого, одуривши”. Дослідники Літопису, провівши палеографічний аналіз рукопису, допускають, що С. Величко осліп за роботою коло Літопису. Вчені (К. Лазаревська, І. Каманін) наголошують, що перша частина рукопису написана чітким почерком й дуже чисто, гадають, рукою самого С. Величка, бо це характерне письмо другої половини ХVІІ - початку ХVІІІ століття, що його І. Каманін називає „київським”, воно утворилося в Київській академії, „ним писали всі, хто належав до вищої верстви, і вчені писарі”. Як зазначає В. Шевчук, скрупульозний дослідник епістолярії С. Величка, письмо літописця «...чепурне, круглясте, чіткі, вирисувані літери стоять кожна окремо, рівною низкою, майже без нахилу, з короткими певними розчерками - все це виказує на руку, звиклу до писання, на вмілість і смак того, хто писав і зумів надати рукопису майже художній вигляд. Друга частина палеографічно відрізняється від першої. Її писано різними почерками ... ймовірно, чотири чоловіки: можливо, оті хлопці, на яких нарікав пізніше С. Величко. Почерк тут недбалий, багато помилок, є чимало правок, вставок тощо». Тож справді подвижницькою постає праця Самійла Величка, навіть сліпий, він намагається завершити справу, яка була задумана давно, ще в Батурині, за гетьманства І. Мазепи. Власне, те потрясіння, що довелося пережити Величку по батуринській трагедії, можливо, ще більше спонукало до роботи, й сама праця над Літописом була тією життєдайною силою, яка тримала автора, давала наснагу, була сенсом життя останніх літ. Про це свідчить звернення Самійла Величка до читачів у передмові першої частини Літопису: „Цікавому норову людському не може нічого бути сподобнішого, ласкавий читальнику, як читати книги й дізнаватися про давні людські діяння та вчинки. Бо чи може у печалі щось швидше стати ліком, як той же книжковий, пильно й до речі вжитий, медикамент? Спізнав я те сам, коли мав скорботу; читаючи та слухаючи книжки і дізнаючися з них про всілякі людські пригоди й біди, я вчився зносити терпляче і власні злигодні; покладався-бо на приказку - в терпінні вашім знайдеться душа ваша”. Ще навчаючись в Академії, С. Величко читав праці чужинців про ті чи інші країни, визначних діячів тощо. Та, на думку Самійла Васильовича, „цього не скажеш про наших сармато-козацьких предків, що так само, як і чужинці, вели війни і славилися лицарською відвагою...Наші письменники про них нічого не написали і не розтлумачили: я побачив, що славу нашу сховано під плащем їхніх нікчемних лінощів. Бо коли хто з давніх слов’яно-козацьких письменників і відтворив якусь варту пам’яті сучасну йому подію, то записав це вельми куцим і коротко-слівним реєстриком”. Отже, через відсутність праць з описом діянь славних предків і береться за роботу С. Величко.

Хоча інтерес до своєї минувшини зародився в Україні дуже давно, на початку української державності. Вже за часів Ярослава Мудрого з-під пера митрополита Іларіона, першого українського літописця, виходить звід Ярослава (1037-1039 рр.). Як зазначав Д. Дорошенко, „занепадаючи в часи політичної й культурної руїни України-Руси, хоча не перериваючись цілком, оживають знову українське літописання й українська історична думка в ХVІІ столітті, пройняті тим самим патріотичним настроєм. Тоді ж постають знамениті „Козацькі літописи” Романа Ракушки (Самовидця), а потім Григорія Грабянки і Самійла Величка”.

Пам’ятний знак на честь Самійла Величка у с.Жуки на Полтавщині

Літопис С. Величка - спроба оформлення самосвідомості українського народу

Літопис С. Величка за способом компонування і викладу матеріалу вважається підсумковим у цьому жанрі, є вже не просто фіксацією певних подій з недалекого минулого, а спробою оформлення самосвідомості українського народу в її історичному і політичному аспектах, це подальший розвиток знання в галузі національної політичної історії. Літописець постійно ставить запитання - „чому?”, намагаючись дошукатися відповіді і залишити опис для нащадків. „Я побачив, що фортеці, які траплялися на шляху у військовому поході (в Константинові, Бердичеві, Збаражі і Сокалі), одні стоять малолюдні, інші зовсім спорожнілі, розруйновані, зарослі землею, обсаджені бур’яном... І це був той край, який правдиво колись, уже шкодуючи за втратою його, називали поляки раєм світу - перед війною Хмельницькою... Бачив я багато людських кісток сухих і голих - їх покривало саме тільки небо. Хто вони? ...повболівав серцем і душею - бо ж зробилася пусткою ця красна колись і переповнена всілякими благами земля, частка вітчизни нашої україно-малоросійської, і впали в незвідь поселенці її, славні предки наші!”

Якщо період Хмельниччини С.Величко описує, користуючись історичними працями С. Пуфендорфа, щоденником Самійла Зорки, поемою польського шляхтича С. Твардовського „Війна домова”, записками польського хроніста С. Оскольського; період Руїни - із свідчень очевидців, у першу чергу свого патрона - В.Л. Кочубея, який при гетьманові І. Брюховецькому був уже „не з послідніх канцеляристів”, - то добу І. Мазепи із власних спостережень та документів, котрі були в його користуванні у Генеральній військовій канцелярії. Портретами десяти гетьманів (Б. Хмельницького, І. Виговського, І. Брюховецького, П. Тетері, П. Дорошенка, Д. Многогрішного, М. Ханенка, І. Самойловича, І. Мазепи) прикрасив рукопис твору Величко, водночас вишуканими засобами розповіді та документами, що дають об’єктивну характеристику діянь гетьманів, робить літописець висновки, хто, за його переконанням, найбільше прислужився Україні (Б. Хмельницький, І. Виговський, І. Мазепа) і тих, хто став винуватцем Руїни (І. Брюховецький, Сомко, полтавський полковник М. Пушкар).

Літопис Самійла Величка не суха робота середньовічного хроніста. Літературознавці високо цінують пам’ятку за бароковий стиль, своєрідну поетичну антологію (взаємодія слова прозового й поетичного), використання народних легенд, переказів, дум, пісень. Як зазначив В. Шевчук, „у ньому змагається історик і митець - історик примушує шукати історичної правди, а митець вимагає вбрати всі факти і звістки у вибагливу мистецьку одежу”.

Щодо мови літопису, єдиної думки вчених не існує, хоча С. Величко називає свою мову козако-руською і говорить про її відмінність від старослов’янської. На думку видатного вченого М. Драгоманова, який досліджував Літопис, „писаний він українською книжною мовою, причому в багатьох випадках розповідь наближається до розмовної народної мови”. А „використання літописцем усної народної творчості, - за висловом М. Драгоманова, - зробило його працю цікавим джерелом і для літературознавців, і для фольклористів”. Оповідання ж С. Величка про похід І. Сірка на Крим і про лист кошового до кримського хана послужило мотивом картини І. Рєпіна „Запорожці пишуть листа турецькому султану” та драми-казки С. Черкасенка „Про що тирса шелестіла”.

С. Величко мислить серцем, гаряче любить Україну, яку називає „матка наша”, „милая отчизна”, водночас у Літописі знаходимо вистраждані зразки національної самокритики, що ще раз говорить про справжній патріотизм автора.

За життя С. Величка його Літопис був у рукописному варіанті і його могло читати обмежене коло осіб. Де знаходився рукопис по смерті його автора і чи знала про нього українська еліта ХVІІІ століття - невідомо. Нова історія Літопису розпочинається з 1840 року, коли академік М. Погодін придбав рукопис на аукціоні відомого колекціонера, автора „Древней русской дипломатики” Лаптєва. Це придбання М. Максимович назвав „справжнім відкриттям”, бо жоден український історик до того часу „не знав цього дуже важливого літопису”. В оригіналі, тобто рукопис С. Величка, читали Т. Шевченко, П. Куліш, М. Костомаров.

Виданий був рукопис Київською Тимчасовою комісією для розбору давніх актів під заголовком „Летопись событий в юго-западной России в ХVІІІ веке”; перший том - 1848 року під редакцією М. Рігельмана, другий - у 1851 році, третій - у 1855 році, четвертий - 1864 року. Нині це раритетне видання, але воно є в Україні, доступне для читачів, а рукопис, на жаль, знаходиться за кордоном - у Петербурзі. Ще один список рукопису свого часу віднайшов історик М. Судієнко; цей список колись належав депутатові комісії по складанню „Нового уложения” 1767-1769 років від Лубенського полку, українському політичному діячеві, збирачу документів з історії України Григорію Полетиці.

Під час будівництва у с.Жуки Меморіалу Українського козацтва

Згодом захоплення сучасників Літописом Величка відійшло на задній план. Кінець ХІХ та початок ХХ століття - час видання великої кількості архівних документів, у зв’язку з чим козацькі літописи, в тому числі і Величка, ніби втрачають своє значення як історичне джерело. Українські історики, і в першу чергу патріарх української історичної науки М. Грушевський, цінують Літопис С. Величка як пам’ятку розвитку національно-політичної думки, як літературний твір. Зокрема, М. Грушевський зазначив: „...козацька хроніка С. Величка прецікава, хоч часто невірна; дуже живо відбиває у собі те, чим жило, цікавилось і хвилювалось тодішнє українське громадянство”. Сам же автор Літопису, Самійло Величко, вірив, що його творіння не зникне, його будуть читати; водночас сам знав слабкі сторони рукопису і, як справжній учений, писав: „...Ласкавий читальнику, коли що здасться тобі в цій моїй праці непевне й неправильне, то, може, воно так і є. Ти ж бо, коли добудешся досконаліших козацьких чи якихось інших літописів, забудь лінощі, полай мене за невігластво в цій справі і, покладаючись на ті правдивіші літописи, але не знищуючи й моєї нікчемної праці, виправ мене даним тобі від Бога розумом”.

Нове дихання Літопису С.Величка, повернувши його із небуття, дав Валерій Шевчук, який переклав козацьке творіння на сучасну українську мову; побачило світ це видання у символічний час - 1991 року.

Літопис Величка - це витвір духу, велична пам’ятка, якій немає рівних у тогочасній нашій культурі...

Самійло Величко згорів у сутінках ХVІІІ століття, але його думки, його віра й натхнення лишилися навіки.

Отже, Літопис С. Величка - це твір історіографічний, історіософський, публіцистичний, науково-дослідницький і водночас художній, з яскравими ознаками барокової поетики.

Для нас, полтавців, Літопис Самійла Величка важливий ще й тим, що є історичним джерелом для краєзнавчих студій: чимало історичних подій загальноукраїнського значення відбулося на історичній Полтавщині. У Літописі С. Величко детально описує заколот полтавського полковника М. Пушкаря проти законнообраного гетьмана І. Виговського, вказує на місце розгрому сил І. Богуна (Сербине поле, під Диканькою), точне місце розташування табору І. Виговського під час вирішальної битви з М. Пушкарем, події у Полтаві. Автор Літопису вказує також місце козацького табору, де було обрано на гетьманство І. Мазепу - на Коломаці під Полтавою, хоча й нині багато хто стверджує, що це на Харківщині. Багато даних наводить С. Величко про єдиний антимосковський виступ в Україні в кінці ХVІІ століття - повстання Петрика (Петра Іваненка), його причини, хід, наслідки; Кримські та Азовські походи й участь у них козацьких полків Полтавщини - безцінний матеріал для вивчення історії рідного краю.

...Дивна річ - пам’ять. Вона повертає із небуття втрачені імена. В радянські часи жуківський храм в ім’я Покрови Пресвятої Богородиці та цвинтар біля нього, де був похований автор Літопису, знищили. Зберігся тільки дзвін з Покровської церкви, що нині експонується у Полтавському краєзнавчому музеї. Внаслідок копіткої роботи Полтавського центру охорони та досліджень пам’яток археології, очолюваного О. Супруненком, було віднайдено місце розташування Покровської церкви, і 1995 року на ймовірному місці поховання С. Величка у Жуках встановлено пам’ятний знак (архітектори: В. Вольвач, Б. Золотницький). У 2007 році поруч із пам’ятним знаком С. Величку встановлено пам’ятний знак сучаснику нашого літописця, словацькому „Плутарху”, автору „Щоденника”, безпосередньому свідку й учаснику Полтавської битви Даніелу Крману (штаб-квартира Карла ХІІ та І. Мазепи деякий час перебувала в Жуках, недалеко від Покровського храму). Упродовж двох польових сезонів (2007-2008 рр.) роботи міжнародної археологічної експедиції „Проект ”Поле Полтавської битви” фахівцями було підтверджено, що на підвищенні села Жуки, де встановлено пам’ятний знак Самійлу Величку, була Покровська церква. 26 грудня 2009 року Президент України Віктор Ющенко відкрив у Жуках першу частину Меморіалу козацької слави (зведено каплицю в ім’я Покрови Пресвятої Богородиці, курган, увінчаний хрестом, у пам’ять про козаків, полеглих за волю Вітчизни). Завершенням цього Меморіального комплексу буде встановлення пам’ятників Самійлу Величку, українським козакам та відкриття музею історії українського козацтва.

Самійло Величко не залишив опису своєї зовнішності, немає згадок і сучасників, як виглядав літописець. Але полтавські художники Євген Путря та Микола Підгорний створили портрети славетного земляка, які займають чільне місце в експозиції Музею історії Полтавської битви.

З метою вшанування пам’яті Самійла Величка, презентації кращих зразків національної культури в контексті творчості нашого краянина, з ініціативи Державного історико-культурного заповідника „Поле Полтавської битви”, розпорядженням виконавчого комітету Полтавської міської ради 2003 року засновано щорічну премію імені Самійла Величка. Головні її ідеї - прокладення моста духовного єднання поколінь, популяризація історико-культурної спадщини України, відкриття нових імен у змаганні за майбутнє української культури та її ролі у розбудові нашої держави.

Премія присуджується за кращі здобутки, які утверджують гуманістичні і національні ідеали, ідеї незалежності України, духовні цінності українського народу та є вагомим внеском у національно-культурне відродження України.