|
|
| Києво-Межигірський монастир на малюнку Ф. Солнцева. 1843 р. |
Головним храмом Запорозької Січі завжди була Покровська церква. Українське лицарство, яке свято шанувало свою покровительку Діву Марію, суворо дотримувалося табу і не допускало жінок на Січ. Головним монастирем Запорожжя з 1576 року був Трахтемирівський монастир. Там знаходили собі притулок дуже літні та немічні козаки. Як правило, тут був і шпиталь для поранених. У 1664-1665 pоках поляки зруйнували цю обитель. Її функції перебрав на себе Межигірський Спасо-Преображенський монастир, який певний час перебував у вільному статусі, тобто користувався ставропігією, і завдяки певній свободі приваблював волелюбне козацтво.
Колиска православ’я
Межигірське урочище, що обрамлене високими пагорбами та схилами за якихось півтора десятка кілометрів від Києва і всього за три кілометри на північ від стародавнього Вишгорода на правому березі Дніпра, споконвіків є ідеальною місциною для тих, хто прагне усамітненння, аби провести дарований час у молитві, у спілкуванні із Всевишнім. Тому не дивно, що прибулі грецькі, а можливо, вже перші древньоруські ченці зупинилися тут, під прихистком гір і віковічних дерев. Існує декілька різних легенд і переказів щодо заснування монастиря. Згідно з найбільш поширеним із них, монастир був заснований орієнтовно у 988 грецькими ченцями, що прийшли з Візантії із святим Михайлом - першим митрополитом Київським. За однією з версій, уперше вони появилися тут невдовзі після офіційного хрещення України-Русі, за іншою - принаймні на століття раніше. Адже ще 861 року прийняв християнство київський князь Аскольд, і, зважаючи на традиційну для країни нестабільність, монахи намагалися віднайти для храмів та келій безпечні місця, які водночас були б неподалік від Вишгорода та Києва.
А за третьою гіпотезою, монастир у Межигір’ї заснувала княгиня Ольга, бабуся рівноапостольного князя Володимира. А відтак начебто тут молилася Анна Ярославна, майбутня королева Франції. Нібито саме на взятому звідси Євангелії вона 19 травня 1051 року присягала на вірність Генріху І.
Донині документально підтвердженої дати заснування монастиря не існує. Майже нічого не відомо про його діяльність у часи існування Київської Русі й татаро-монгольського іга.Можливо, історія монастиря починається з ХІІ століття, коли, за свідченням давньоруських літописів, у Межигір’ї існувала божниця, яка, вірогідно, й поклала йому початок. За деякими джерелами, в ХІ-ХІІ століттях монастир дістав земельні маєтності від давньоруських князів. У 1240 році монастир був зруйнований монголо-татарами. Чого тільки не було в його багатовіковій «біографії»! Опіка київських князів і Батиєве спустошення ХІІІ століття, часи Великого князівства Литовського і набіг кримського хана Менглі-Гірея 1482 року, коли було сплюндровано і Київ, і Межигір’я.
У ХVІ столітті монастир кілька разів переходив до рук світських осіб. І тільки 1576 року король Стефан Баторій повернув Межигір’ю його права та володіння. Проте тепер землю київську тривожило своїми походами запорозьке козацтво, яке не бажало миритися з тим, що Київ належить князям Острозьким, волинським вельможам.
|
|
| Козацький Межигірський монастир на дореволюційних поштових листівках |
«Нехай заквітчується храм Божий у небесній височині …»
За деякими дослідженнями, історія запорозької церкви починається з того, коли поблизу міста Стара Самара козаки звернули свою увагу на віковий ліс, «дубову товщу», що знаходилася за 26 верств вище від міста, і тут, на великому острові, між рікою Самарою та її рукавом Самарчиком, 1576 року збудували першу у своїх вольностях невелику дерев’яну церкву «зі шпиталем, звонницею і школою при ній» в ім’я святителя і великого чудотворця Миколи, надали їй церковне начиння, богослужебні книги, ризницю і виписали для нової церкви ієромонахів з київського монастиря, а у 1602 р. побудовану церкву перетворили у Самарський Свято-Миколаївський пустельний монастир і запровадили у ньому службу за чином грецького Афонського монастиря. З того часу запорозькі козаки, піклуючись про святість православної віри, у різний час протягом усього свого історичного життя збудували майже півсотні церков, не рахуючи каплиць, скитів.
Починаючи з другої половини XVI століття, заснована на цей час запорозька церква у духовному сенсі підлягала одному з українських монастирів. Спочатку духовне керівництво здійснював архімандрит козацького Трахтемирівського монастиря. У 50-60 роки XVII ст. цей монастир пограбували й зруйнували польські війська, які придушували народно-визвольні повстання на Правобережній Україні. Тому постало питання про підпорядкування запорозької церкви іншому православному монастирю. І вибір саме Межигірського монастиря був не випадковим.
На початку ХVІІ століття значення Межигірської обителі було таким важливим, що вона, як писав професор Михайло Максимович, стала «другою Лаврою». 1610 року монастир отримав грамоту на ставропігію, себто автономію, що передбачала підпорядкування безпосередньо константинопольському патріархові. 1620-го козацький гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, ревний захисник православ’я, приймав у Києві патріарха Феофана, який відновив православну Київську митрополію, причому не останню роль у цій справі відіграло якраз «особливе наполягання козацького гетьмана». Відтоді протягом століття Межигір’я мало славу козацького монастиря. Ним опікувалися гетьмани від Богдана Хмельницького до Данила Апостола.
|
|
Під час Визвольної війни монастир підтримував Богдана Хмельницького. В церкві монастиря освячується козацька зброя, багато монахів іде до війська. Універсалом від 21 травня 1651 року Богдан Хмельницький узяв на себе звання ктитора Межигірського монастиря. Кіш запорозький віддавав Межигір’ю частину воєнної здобичі. Селян зобов’язували виконувати різні повинності для монастиря. За універсалом Богдана Хмельницького від 21 травня 1656 року, монастирю передавався Вишгород, села Нові Петрівці, Мощани з усіма угіддями та прибутками. Розпочалася епоха розквіту монастиря. У той час він включав 5 церков - 2 кам’яних і 3 дерев’яних, мав велику бібліотеку.
Ці місця пов’язані з багатьма історичними особистостями: гетьманами Дорошенком, Калнишевським, Мазепою, Сірком. Сам кошовий отаман Іван Сірко приїздив до Межигір’я (1676 рік), щоб закріпити домовленість: монастир стає військовим, тобто пов’язаним із Військом Запорозьким, натомість саме Запорожжя віднині мало бути його парафією. Кожен козак мав за обов’язок поклонитися святому Спасу Межигірському. А завершувати своє бойове життя він міг тут, у святих місцях, у пустинножительстві та молитвах.
1686 року підписано мир між Польщею і Росією, українська земля отримала змогу трохи перепочити від війн. Межигірський монастир потрапив під протекторат Росії. Назріла необхідність визнати його статус. Київський митрополит Гедеон, князь Четвертийський, хотів було включити Запорожжя до своєї єпархії і вимагав, щоб Межигір’я відізвало своїх ченців. Запорожці звернулися до царя, патріарха Іоакима і його милості гетьмана Івана Мазепи, щоб залишили монастир у старому статусі. Насамкінець проголошували, що не буде церква запорозька відлучена від монастиря Межигірського, доки тектиме вода у Дніпрі і стоятиме Військо Запорозьке Низове на землі. Патріарх Іоаким своєю грамотою від 5 березня 1688 року підтвердив рішення Запорозької Січі, взяв Межигір’я під своє підпорядкування і виключив його з відомства митрополита.
У період розквіту монастиря йому підпорядковувалися 44 церкви, 13 каплиць, 2 скити в 53-х населених пунктах Січі, а також Трахтемирівський і Самарський монастирі. Межигірські ченці вчили молодь на Січі і дітей в парафіяльних школах грамоти, письма, закону Божого, облаштовували шпиталі для поранених.
Кожен запорозький козак, як уже зазначалося, вважав своїм обов’язком побувати в Межигір’ї, поклонитися Межигірському Спасу, замолити козацькі гріхи. У мирний час чимало козаків прямувало до монастиря пішки «на прощу» двічі на рік: восени, після закінчення літніх турбот, і на масляну. А часом вони залишались на весь піст, аж до Великодня. Старі, немічні козаки доживали свій вік у монастирі. Майже кожен із простих козаків, уникнувши смерті на війні або вилікувавшись від хвороби в монастирському шпиталі, робив посильний внесок на храм Божий. Умираючи, кожен козак відписував на церкву чи монастир ікону, медаль, злиток золота чи срібла. Перший пай військової здобичі також ішов на церкву:
|
|
| Преображенська церква монастиря напередодні знищення. 1934 р. |
Срібло, злато на три частки паювали:
Першу часть брали, на церкви покладали,
На святого Межигірського Спаса,
На Трахтемирівський монастир,
На святу січову Покрову давали,
Котрі давнім козацьким скарбом будували,
Щоб за них, вставаючи і лягаючи,
Милосердного Бога благали.
(З козацької думи)
Козацька старшина і гетьмани поділяли безпосередні почуття козаків: щедро жертвували на церкви, будували їх своїм коштом та, крім того, турбувалися про церкву як державні діячі, виборюючи незалежність України і розуміючи значення у цій справі незалежності церкви.
З 1660 по 1700 рік - чотири десятиліття найвищої слави Межигірського монастиря. Наприкінці XVII століття він мав 18 сіл і містечок на обох берегах Дніпра: Бобровиця, Вишгород, Петрівці, Мощани, Чернин, Козаровичі, Ясногородка, Глібівка, Холм, Русанів, Плоське, Туровщина, Демидів, Дем’янчиці, Харьковці під Переяславом, Іванківські Рудні, Ігнатівка, Старосілля, не кажучи вже про хутори, млини, сіножаті, острови, мідні копальні, городи, виноградники та інше майно, двори в Києві, Переяславі, Острі. Також Межигір’ю підпорядковувались Самарський, Лебединський та Левковецький монастирі.
Серед меценатів Межигір’я була дружина гетьмана Якима Сомка Ірина Сомкова, яка в 1674 році відказала монастирю 330 червінців. Генеральний суддя Михайло Буяхевич подарував монастирю свій двір у Козельці і поле. Не менш щедрими були для монастиря київський бургомістр Богдан Войнич і київський полковник Костянтин Мокієвський та інші.
Полковник подільський, потім могилівський Остап Гоголь, пращур великого письменника Миколи Гоголя, на короткий час став гетьманом Правобережної України. Він отримав від польського уряду Димер, де й помер 5 січня 1679 року. За його заповітом поховали його в Межигірському монастирі. Перед смертю Остап Гоголь подарував монастирю Євангеліє львівського друку 1644 року, оправлене в срібло поверх фіолетового оксамиту. В монастирській церкві Святого Духа висів портрет Остапа Гоголя поряд з портретом Богдана Хмельницького - в однакових чорних рамах з червоним візерунком. Гетьман Іван Мазепа дав Межигірському монастирю 10 тисяч золотих із власних коштів. Універсалом від 9 лютого 1688 року повернув монастирю село Чернин, подарував озеро в Козаровичах, млини, двір у Переяславі. Знаходив час гетьман і для вирішення поточних монастирських справ. Так, він вирішив спірне питання про межі і млини на річці Которі, яке виникло між отцями Межигірського і Братського монастирів. Універсалом від 30 липня 1694 року - «иниє млини которські в обидві сторони по половині розділити».
Як уже згадувалось вище, старі козаки доживали свого віку в Межигірському монастирі. До нас дійшли цікаві звичаї, факти прощання козаків зі світським життям. Перед проводами до монастиря старий запорожець набивав червінцями пояс, запрошував не менше тридцяти своїх приятелів провести його, і це гучне товариство протягом двох тижнів веселилось, танцювало, співало, допомагаючи таким чином своєму літньому побратиму прощатися з мирськими втіхами. Старе, тихе місто здригалося від таких гулянь. З веселощами та музиками братство йшло пішки до Межигір’я. Дійшовши до воріт монастиря, старий козак прощався зі своїми друзями, і так для нього закінчувалися мирські утіхи, бо межигірські монахи вели дуже суворий спосіб життя.
1700 року київський митрополит Варлаам зі згоди російського патріарха Андріяна (наступника Іоакима) підпорядкував собі Межигірський монастир. На кілька років монастир втратив право ставропігії.
|
|
| Петропавлівська церква. 1934 р. |
Руїна проникла і через монастирські мури
Після Полтавської битви і взяття Січі військами царя вцілілі запорожці надовго - до 1734 року - пішли «по турках та завулках», жили в Олешках, на території, підвладній Османській імперії. Матеріальне становище монастиря значно погіршилось із втратою своєї парафії.
У 1710 і 1712 роках Україну охопив голод та епідемії. Межигірські села обезлюдніли. 1717 року Межигір’я знову було спустошене пожежею, і чотири роки ніхто там не відновлював ніяких будівель. Ченці, не маючи житла, жили в куренях і землянках, Спасо-Преображенський собор залишився без бань, але богослужіння в ньому не припинялось. У 1723 році архімандрит Межигірський Арсеній Берло відновив у печері підземну Онуфріївську церкву.
Після повернення козаків з території, підвладної туркам, і заснування ними останньої Січі над річкою Підпільною зв’язки козаків стараннями кошового отамана Івана Малашевича відновилися, знову поліпшилося матеріальне становище монастиря і посилився його вплив на справи запорожців. Та у 1764 році, коли було скасовано гетьманство, страшна пожежа знову спустошила козацьку обитель. Турботи про Межигірський монастир, який залишався головним військовим монастирем запорожців, перебрали на себе кошові отамани і козацька старшина. У 1772-1774 pоках кошовий отаман Петро Калнишевський збудував на свої гроші кам’яну браму з надбрамною церквою в ім’я святих апостолів Петра і Павла із стрункою дзвіницею (архітектор Іван Григорович-Барський).
Останнім даром Запорозької Січі - у 1775 році - була малинова оксамитова митра, прикрашена самоцвітами, для архімандрита Іларіона Кондратовського.
Та настав час правління Катерини II, що поставив крапку на існуванні Запорозької Січі і Межигірського монастиря. Після ліквідації Січі монастир втратив значну економічну підтримку.
На час його ліквідації на території монастиря було п’ять церков: дві кам’яні (соборна Спасо-Преображенська і брамна Петропавлівська) і три дерев’яні (Святого Духа, Благовіщенська, Миколаївська), житлові і господарські будівлі, більша частина яких дерев’яні. У монастирі залишалась велика бібліотека, яка нараховувала 174 друкованих і 58 рукописних книг російською мовою, 114 латинською, 54 польською. Крім церковних книг, були видання XVII-XVIII ст. з географії, мінералогії, металургії, граматики та інші. У ризниці - дорогоцінні вклади і великої цінності святенницький одяг, у тому чи-слі риза єпископа Ісаакія Борисковича (1623 p.), шита сріблом, і сакос із зображенням святих, також шитий сріблом. Тільки невелика частина межигірських святинь збереглася до нашого часу в музеях і архівах.
Після ліквідації монастиря в ньому планувалося відкрити притулок для поранених і скалічених офіцерів. Та доля розпорядилася інакше. У квітні 1787 року імператриця Катерина II зустрічала весну в Києві. За кілька днів до від’їзду вона захотіла відвідати мальовниче Межигір’я, звідки привозили їй джерельну воду, подивитися на монастирські будівлі, але напередодні призначеного дня монастир спалахнув. Вважається, що його підпалили самі ченці, щоб помститися Катерині за ліквідацію монастиря та переведення його до Таврії. Народна ж уява приписала пожежу Катерині II.
|
|
| Братський корпус монастиря перед знищенням у 1934 р. |
Цією пожежею завершилася багатовікова історія славетного монастиря. Хоч незабаром було відновлено дві кам’яні церкви, і з 1801 року велося вже богослужіння, Межигір’я не змогло повернути собі авторитету та влади тих часів, коли монастир називали Святою Межигірською лаврою. Вже на той час на цю одухотворену землю посягали багатії. Про це можна прочитати у замітці «Нечто о Межигорье» професора Михайла Максимовича, надрукованій 30 вересня 1864 року в «Киевских епархиальных ведомостях»: «Будучи на короткое время в Киеве, я слышал, что через несколько недель Межигорье будет продаваться с публичного торга… Но, нет! Межигорью не следует перейти …в частную собственность всякого торгаша и промышленника; и мне сдается, что до того не допустят ни Печерская лавра, ни другие монастыри киевские, со своим архипастырем; что они, общими силами, при содействии благотворительных мирян, возмогли бы оплатить Межигорье и открыть его по-прежнему для общежительства братского…»
Майже півтора віку спливло відтоді, як були написані ці, на превеликий жаль, пророчі рядки, але й нині небайдужі люди переймаються засторогами Михайла Максимовича, стурбованого долею Межигірської святині. Тим больше, що, як відомо, все в цьому світі повторюється.
Пізніше храмові споруди, що згоріли, було відбудовано заново, і до кінця 20-х років XX століття їх стан особливого занепокоєння не викликав. На жаль, багато що було втрачено в антирелігійній війні. Петропавловську церкву очистили від іконостасу, церковні дзвони віддали на переплавку. Межигірське урочище вирішено було використовувати під дачі для вищих урядових персон. У 1934 році пам’ятники Межигір’я сфотографували... «У 1934 році на моїх очах упали стіни Межигірського монастиря. Перший заряд вибухівки лише похитнув стіни, і тільки другий перетворив його на купу каміння. Люди з навколишніх сіл бачили цей злочин, хрестилися і плакали». (Із спогадів Густави Сафонової, дружини головного інженера будівництва урядових дач.)
Територія Межигірського урочища до цього часу є територією, що закрита для простих смертних. За її межами б’є своїм джерелом тільки широковідома Дзвонкова криниця…
Замість епілога
Оповідь про козацьку святиню - Межигір’я - завершить уривок із статті нашого сучасника, відомого письменника Миколи Славинського «Сучасна Троя біля Вишгорода».
«Дзвонкова криниця стоїть під крутою, порослою деревами горою Щиголь. Просто з неї виринає неспинне тисячолітнє джерело. Його чисту, прозору воду пили князівські дружинники, козаки, ченці, філософи-мандрівники, які, сповідуючи заповіти Григорія Сковороди, ходили босоніж рідною землею. Схилявся над струмком і Тарас Шевченко.
Далеко від України, на засланні, поет 18 червня 1857 року занотував у «Щоденнику»: «Видел во сне Межигорский Спас, Дзвонковую криницу».
Сьогодні джерело, як і в сиву минувшину, живить задумливий, ясний, мовби аж святковий струмок, який, осяяний лагідним квітневим сонцем, біжить собі та й біжить поміж кущами. Куди? Невже аж за обрій? На жаль, ні. Потічок із Дзвонкової криниці плине до високого зеленого паркану й непомітно зникає в хащах відгородженої від світу території. На ній, за колючим дротом, таємниче, майже недосліджене й нерозгадане козацьке Межигір’я».