|
|
| Сільський вчитель. Л.А. Білоусов. 1843 рік |
Усе це добре знайоме кожному з нас ще зі шкільних років. Менш знайомі інші сторони життя січового козацтва. Зокрема, Запорозька Січ як центр шкільництва. Як свідчить Дмитро Яворницький, на Січ приходили малолітки з різних кінців України, Литви, Білорусії, Польщі, Молдови, інших місць, аби здобути освіту й опанувати військову справу.
На зорі козацької доби є кілька особливих дат. Вони складають сутність перших сторінок історії школи України.
Від школи до академії
Зусиллями київського воєводи, князя Костянтина Острозького, була започаткована мережа шкіл у Турові (1572 р.), Володимирі-Волинському (1577 р.), Слуцьку, Дубні й Дермані (1580 р.) та інших населених пунктах Волині. А вершиною діяльності князя було заснування на його кошти близько 1570 року ПЕРШОЇ в Україні школи Вищого ступеня – Острозької академії.
Рівно 420 років тому, у 1586 р., Львівським Успенським братством була заснована ПЕРША в Україні православна братська школа, з якою пов’язана діяльність таких визначних освітніх діячів, як Лаврентій Зизаній, Памва Беринда, Іов Борецький.
У 1615 р. було створене Київське Богоявленське братство, при якому незабаром була відкрита школа, що згодом переросла в колегіум, а потім у знамениту Києво-Могилянську академію.
Цю славну хронологію становлення нашої національної освітньої системи вже давно варто доповнити ще одним рядком. Хоч корінням своїм запорозьке козацтво сягає у ХV століття, фактично законодавчо закріплена дата утворення низовим козацтвом Січі відноситься до 1576 р., коли польський король Стефан Баторій видав свій указ про організацію низового війська, введення реєстрового козацтва тощо. Для нас тут важливий не стільки зміст указу, скільки дата. Бо того ж 1576 року на землях Вольностей Війська Запорозького була заснована ПЕРША школа, в якій навчалися всі бажаючі – як малолітки, так і дорослі козаки. Тим було покладено початок цілісної системи січових шкіл зі своєю програмою й оригінальною методикою навчання й виховання. Козак-школяр з шаблею за поясом і гусячим пером за вухом був звичним явищем у січовому товаристві.
Отже, з самого свого заснування Запорозька Січ упродовж майже трьохсот літ виступала в ролі своєрідного освітянського центру. Сюди йшла молодь не лише заради звитяг в ім’я волі, а й заради шкільних знань. Але що ми знаємо про це? На жаль, і це не робить нам честі, мало, дуже мало.
Уже тому до цієї сторінки нашого козацтва потрібно привернути пильну увагу читацького загалу. І не лише як шана минувшині, а й як джерело для поповнення новаціями нинішньої шкільної системи як в освітньому, так і у виховному плані.
Але продовжимо нашу хронологічну канву. У 1602 р. при Самарській церкві було засновано козацький Пустинно-Миколаївський монастир і школу при ньому. З того часу та школа стала називатися “монастирською”.
На Чортомлицькій Січі в 1659 р. збудували січову військову церкву із центральною, головною школою при ній. У цій школі, як свідчать документи, навчалося 80 учнів. І то не був виняток. Всього на Запорожжі було 44 церкви, при 16 з них працювали школи. Діяли тут також три спеціальні школи підвищеного типу.
У 1754 році за ініціативи отамана Якима Гнатовича була утворена школа, яка випускала паланкових старшин, писарів військових канцелярій, перекладачів.
Існувала на Запоріжжі також школа “вокальної музики і церковного співу”, яка знаходилася спочатку в слободі Орловщина (на лівому березі Орелі), а в 1770 році була перенесена на Січ. У школі навчали партесного (хорового) співу, готували читців і співців для церков і парафій. При школі були створені групи виконавців-лицедіїв (артистів), які ставили лялькову драму. Лицедії були також організаторами різноманітних урочистостей, карнавалів, які влаштовувались під час свята та після повернення запорожців на Січ з військового походу.
З часом в усіх полкових містах і містечках відкривались, подібно до січових, полкові школи, в яких майбутні козаки опановували початкову освіту. Всього, за нашими підрахунками, таких шкіл було двадцять дев’ять.
А тепер, хоч уявно, побуваємо в одній із січових шкіл, познайомимось із школярами та їх наставниками, організацією та змістом навчання. Мова йде про Казеннокоштну січову школу, що існувала при церкві Святої Покрови.
Складалась ця школа з двох відділень. В одному вчилися молоді козаки, які прагнули стати дяками, паламарями, дияконами. В другому – молодики – майбутні козаки, старшини. Крім того, був ще окремий відділ, де вчилися сироти, хрещеники козацької старшини.
Січова школа – то вже, порівняно з полковою, вищий освітній щабель. Навчання в школі (як і у всіх інших школах) велося рідною – “руською” - мовою, яка була діловою в Україні. Крім рідної, у січовій школі студіювали слов’янську і латинську мови. Серед шкільних предметів тут були риторика, лінгвістика, богослов’я, логіка, схоластика, діалектика, географія, астрономія, музика тощо.
Школярів учили умінню вести дискусії, висловлювати й аргументувати свою думку.
Одним з основних навчальних підручників була “Козацька читанка”. До нашого часу зберігся лише один примірник цієї читанки. Дякуючи численним публікаціям з історії даної школи, що належать перу Юрія Руденка, ми можемо сьогодні розповісти докладніше про це унікальне видання.
“Козацька читанка” була гарно оформлена українським орнаментом. Це була своєрідна енциклопедія тогочасного життя. Чимало місця в читанці займають матеріали з природознавства та українознавства. Серед її текстів “Переяславські статті 1659 року”, прийняті тоді, коли гетьманом України був Юрій Хмельницький. Підручник містить конкретні факти, опис подій, імена людей, які творили історію рідного народу. Великий виховний вплив на дітей мав матеріал, який розкривав обов’язки перед державою гетьмана, старшин, всього козацького війська. Тут були вміщені також художні твори, подані відомості про різні народи і країни світу. Були матеріали, покликані виховувати в учнів народну мораль, доброчинність.
І звичайно, в Спасо-Покровській школі учні проходили курс військово-фізичного виховання. В степу під керівництвом досвідчених у боях козаків вони гартували себе, вчилися володіти зброєю. Дослідник С. Сірополко з цього приводу писав, що в січовій школі молодиків вчили “Богу добре молитися, на коні реп’яхом сидіти, шаблею рубати й відбиватись, з рушниці гострозоро стріляти і списом добре колоти”. Чимале місце відводилось тут також навчанню учнів плавати, веслувати, переховуватись від ворога під водою. Одним із серйозних завдань було подолати на човнах дніпровські пороги усіх тридцяти каскадів!
Справа не обмежувалась лише уроками. Адже мова йде, по-сучасному кажучи, про інтернатний навчальний заклад. Позаурочне життя – то складова частка виховного процесу.
Цікаві деталі щодо побуту школярів-січовиків наводить Марія Пригара в історичній повісті “Михайлик – джура козацький”.
Учні жили в шкільному курені, в школі й харчувалися – по черзі самі куховарили. Та й іншу господарську справу виконували самі. У січовій школі учні мали своє керівництво (управу), куди входили отаман і кухар. Отаманів обирали на зібранні окремо для молодиків і для дорослих. Це була рідкісна для середньовіччя посада. Обирали отаманів на Новий рік, коли і січове товариство обирало старшину. Курінне управління, по суті, було учнівським самоврядуванням, запровадженим у запорозьких козацьких школах набагато раніше, ніж, скажімо, у Швейцарії, чий досвід з цього приводу ми так ретельно вивчаємо.
Навчались у школі до тих пір, поки повністю не осягали шкільну премудрість. Деякі ліниві і недбалі школярі могли вчитися років з десять. Відомий випадок, коли якийсь Іван Висота провчився в січовій школі аж вісімнадцять років. Воно, звичайно, і без лозини не обходилось, але школярі зносили те по-козацьки: ніхто не кривився, хіба що нишком потре набряклу на спині червону смугу.
Для керівництва навчальним процесом призначався в січову школу один із ченців Покровського монастиря. В його обов’язки, крім наставницької, суто педагогічної роботи, входив і нагляд за здоров’ям школярів. У випадках нещастя або пошесті він виводив їх на чисте повітря, “на свіжу воду”, на луки, сповідував і причащав хворих, ховав померлих і про всі ці прикрі випадки доповідав кошовому отаманові.
Виняткову увагу запорожці приділяли добору вчителів, стежили за їх поведінкою і працею. Вчителів забезпечували всім необхідним, їм надавали звання “військових служителів”.
Козаки активно боролися за збереження національного характеру школи, культивували в ній дух глибокої народності, любові до рідної мови, культури, віри, звичаїв.
Закінчувалось навчання молодих козаків у ШКОЛІ ДЖУР, у якій завершувалась реалізація принципів козацької етнопедагогіки. У світовій педагогічній практиці важко знайти аналог цій сходинці шкільної освіти на Запорожжі.
У козаків-запорожців був дуже гарний звичай, щоб біля кожного статечного козака, не кажучи вже про військову старшину, був один або більше хлопців-підлітків. Ті хлопці з давніх часів звалися джурами або гурами. Джура доглядав коня та зброю свого названого батька-запорожця, ходив разом з ним у походи й навіть у бойовищах ставав йому у пригоді, набиваючи мушкета, викрешуючи вогонь для люльки та приносячи пити.
До нас дійшли повчання, з якими наставники зверталися до своїх вихованців: “Ніколи не плач, як баба, і самого чорта не бійся”, “Не притьмарюй своєї честі і не ображай пам’яті роду”…
Пройшовши отаку школу джур, отримавши позитивну характеристику свого наставника, молодик приймався товариством у запорозьке братство. На тім і закінчувалось навчання й виховання, починалися суворі військові будні.
Така послідовна навчально-виховна система, яка склалася на Запорожжі, найповніше розкривала здібності дитини, відбувалося становлення її особистості у процесі постійного впливу духовної і матеріальної культури рідного народу. Все це зумовлювало високий фаховий та освітній рівень не лише козацької старшини, а й козацьких мас. Найбільш здібні ставали студентами колегіумів та академій не лише в Україні, а й у країнах Західної Європи.
Козацько-лицарська духовність – це та вища “планка” української духовності, яка була сформована у значної частини народу, його підростаючих поколінь і визначала сутність, основні напрямки розвитку культури, державності України в епоху Відродження. Лише з урахуванням цього можна зрозуміти суть козаччини, об’єктивно визначити її місце в історії батьківщини взагалі і в історії її шкільництва – зокрема.